— Річ у тому, що тут чоловік проголошує себе месією. У його часи це поняття не мало притаманного йому сьогодні значення Спасителя. Так називали «помазаників» — царів чи духовних учителів, адже помазання особливою олією було частиною церемонії, що проводилася при возведенні царів на престол або посвяті священиків у сан. «Месія» походить від івритського дієслова «мазати». Тут ідеться про зміну значення на титул, що перетворюється на кінцеву мету історії. Тут слово пишеться з великої літери, якої в івриті немає. Неймовірна зухвалість для вух його сучасників. До того ж має політичні наслідки: якщо кінець світу вже не за горами, то навіщо боротися за незалежність, проти іноземної окупації? Якщо месія — це субота світу, і сьогодні вже п’ятниця, хай кожен сам розбирається зі своєю совістю і чекає.
— Ваше трактування нове, неприйнятне. Ніхто не хоче бути сучасником кінця світу.
Я дякую йому за розмову, вже наслухався достатньо для того, щоб ще глибше зануритися у власне сум’яття. Ці слова йому до вподоби, бо на прощання він каже, що передумав.
— Зробіть цю реставрацію.
Ми прощаємося, я обіцяю тримати його в курсі.
На вечерю один із рибалок приносить Коран, виловлений з моря сітками. Віддає його різноробові-алжирцю. Сторінки розбухли від морської води, на обкладинці від сушіння на сонці й вітрі виступила сіль. Алжирець обережно бере книгу обома руками, цілує. Рибалка розповідає, що витягують сітками купу речей, разом з напіврозкладеними тілами тих, кому вони колись належали. Останні знову відправляють у море з молитвами про вічний упокій.
Думаю про те, що мені ні разу не спадало на думку сказати щось, коли доводилося ховати тіла тих, хто намагався самостійно перейти кордон. Я просто клав зверху купку каменів, щоб позначити місце поховання.
У сітки рибалки потрапили й книги. Він дивується, що хтось додає їх до свого малесенького багажу, що дозволяють взяти з собою в дорогу контрабандисти: розумніше було б замість них прихопити пару взуття чи вовняного светра. Різнороб-алжирець забув про вечерю, гортає сторінки, розгладжує їх руками. Рибалка не йде, можливо, чекає на винагороду. Різнороб-алжирець дуже розчулений, дякує знову й знову.
Згадка про контрабандистів змушує мене втрутитися. Думаю про те, що я теж колись зменшував багаж мандрівників до мінімуму. Кажу, що книжка служить як талісман, як супутник, як ангел-охоронець. А тим, хто вважає її святою, може стати й паспортом. Через моє селище, недалеко від кордону, теж проходять люди з друкованими сторінками в кишені.
— А ти звідки знаєш? Ти хто, прикордонник? Перевіряєш валізи?
Моє втручання йому не до душі, адже я відволікаю різнороба, і через це рибалка не отримає винагороди.
Ніякий я не прикордонник. Незадоволений рибалка нарешті йде геть.
— Це наше Святе Писання. А врятоване в морі — воно двічі святе. Один сучасний фараон без ліку топить жінок, чоловіків, книги й дітей.
Розказує мені, поки я їм. Його вечеря вже захолола на тарілці. А він усе гортає, розгладжує менш жорсткою частиною долоні сторінки, одну за одною. Каже, що й він прибув до нас морем, з такою ось книгою у торбі.
Я у приміщенні, де статуя, закутаний у сто одежин, у низько натягнутому на вуха береті. Я купив його собі в порту, там він є на голові у кожного рибалки.
Шліфую ті частини, які пошкодилися під час відокремлення. Торкаючись до поверхні статуї, звертаю увагу на напружені м’язи живота, що викликало надмірне витягнення розп’ятого тіла. Під наждачним папером ясно відчуваю рельєфи волокон, яких не видно при звичайному спогляданні.
Під час роботи проводжу вздовж поперечних черевних м’язів під шкірою, захоплений тим, як точно скульптор скопіював власну анатомію і переніс її на свою роботу. Закруглюю, рівняю, поступово видаляю сліди від покриття, недоречність якого ще відчувається навіть після того, як його зняв. Живіт впалий, від чого тазові кістки виступають уперед, як дві дужки. Посередині — впадина голодного атлета.
Обробляю краї, щоб знищити залишки покриття там, де на шкірі статуї — рани від ударів батогом. На спині, — тільки на тій її частині, що прилягає до хреста, — шкіряне плетіння батога вибило рани у формі фіордів. А там, де удар прийшовся просто, поверхня — карстова.
Заходить священик подивитися на мою роботу, він у пальті. Непокоїться, що я мерзну, приніс мені гарячого чаю. Але я звиклий до зими, та й робота мене гріє. Тепло від розігрітого від праці тіла краще, бо йде ізсередини. Навіть статуя потіє мармуровим пилом.
Я пропоную священикові доторкнутися до невидимих оку м’язів живота, — тих, що були прикриті пов’язкою. Його дивує їхня бездоганність. Доказ того, як далеко зайшов майстер у своєму бажанні якомога правдивіше відтворити людське тіло, надавши статуї форм власного.