За сусідні столики сідають інші пари. Я зауважую, звертаючись до неї, що сюди, здається, відвідувачів у непарній кількості не пускають.
— Я хочу піти з тобою у нелегальний перехід через кордон.
Я не питаю, навіщо. Можливо, вона надумала запропонувати його як туристичний маршрут, а тому хоче перевірити, чи він для цього підходить.
Не питаю, навіщо. Нечемно запитувати у жінки, чому вона щось робить. Краще вже запитати про вік, аніж про мотиви її вчинків. Це змушує її щось придумувати. Обдумую про себе, перш ніж щось відповісти. В душі відчуваю певний супротив: я не зробив цього для журналіста, то чому маю робити для неї? Та моя внутрішня боротьба викликає незручне мовчання за столом. Вирішую вдатися до компромісу.
Можна буде спробувати пізньою весною, залежно від того, скільки снігу насипле.
— А взимку неможливо?
Взимку такий перехід перетворюється на альпінізм. Потребує детальної інформації щодо тривалості, годин, рівнів. Обмежуюся загальними словами: сотня метрів крутого підйому гірше, аніж п’ятсот пологим схилом.
Вона побувала в Гімалаях, супроводжувала екскурсії. Розповідає про Айленд-пік, висотою у шість тисяч метрів, — пік, розташований на гребені, що спускається з південного краю восьмитисячника Лхоцзе-Шар.
— То ти — досвідченіша альпіністка, аніж я, — кажу їй.
— Та ні, я ходила з провідниками, обв’язана страхувальними тросами, закріпленими аж до вершини.
Вона розповідає мені про аеропорти у тих горах, із короткою злітною смугою. Приземлення відбувається на підйомі, літак, замість того, щоб опускатися, підіймається і торкається землі, гальмуючи на спеціальній рампі. А при зльоті літак падає у прірву наприкінці короткої злітної смуги і вже потім набирає висоту.
— Побачила ти світу, — зауважую я.
— Так, побачила, але тільки й того. Щоб щось зрозуміти у тому світі, треба там пожити. У тих місцях, щоб закип’ятити нам чаю, провідники палили кізяки яків, бо там не було жодної іншої рослинності. Збирали їх по дорозі, поки тварини везли вантажі. Такій, як я, щоб вести за собою групу туристів, потрібен провідник у кожному куточку світу. Отож, мене захоплюють люди, здатні самі знаходити собі шлях у природі.
Питаю у неї адресу рабина. Після вечері виходимо на вулицю без найменшого натяку на те, щоб заплатити за рахунком. Вона вже заздалегідь про все подбала, не хоче платити у моїй присутності.
— Дякую, синьйоро, — кажу їй.
— Прошу, синьйоре-контрабандисте! Я відвезу тебе до себе додому?
Я мовчу, мені не віриться, що ця жінка мене хоче.
— Я не питаю в тебе, чи я тобі подобаюся. Питаю, чи тобі охота.
Я кажу, що вже днів зо три не мився в душі, а може, навіть і всі чотири.
— То помиєшся у мене.