— З каменем, що існує тисячі років, але у твоєму випадку не може зачекати два тижні. Ти — точно не з цього світу.
Забуваємо про світ і йдемо в кіно.
Дивимося фільм про те, як чоловік рятує сусідського хлопця-іноземця, а фінал виявляється несподіваним. Мене це розчулює.
— Ти плачеш у кінотеатрі?!
Якщо мене довести до такого стану, то плачу, не стримуюся.
Вона — ні. Вона дивитися фільм критично, звертаючи увагу на роботу оператора, на гру акторів, на монтаж. Її дратує режисура. Я усього цього не помічаю, мене хвилює лише сюжет. Вона сидить, поки на екрані пробігає перелік усіх тих, хто працював над створенням фільму: з поваги до їхньої праці. Я вчуся у неї, що так треба.
Ми вдруге йдемо до неї додому. На вході до під’їзду зустрічаємо якогось чоловіка. Він хоче щось сказати жінці, але помічає мене і замовкає. Відступає убік, даючи пройти. Я дивлюся на нього краєм ока, але він відводить очі. Від нього пахне бальзамом після гоління. Та зустріч триває одну-дві секунди, не довше.
Потрапивши до її кімнати, обіймаємося міцно-міцно. Мені спадає на думку намір зробити собі обрізання, про що я вже замислювався раніше. Той намір дає мені натхнення на наступну годину.
Шукаю лікаря, дерматолога, — не для себе. Я знайшов дещо нове на статуї. Стираю рукою пил, яким покрито ноги розп’ятого. Саме тієї миті відчуваю під рукою якісь нерівності, щербини. Лише на ногах.
Я непокоюся: невже митець дозволив собі якусь недоречну вольність? Уявив якусь хворобу, проказу? Як це пояснити? Тим, що Христос брав на себе болячки інших? Тоді слід було додати сліпоту, глухоту, параліч. Навіть якщо глядач не може побачити того, що я знайшов, треба все одно повідомити про це священика. Запитую у нього про дерматолога.
— Дерматолога для статуї — такого мені ще не доводилося чути, — хитає головою він і йде подивитися.
Проводить рукою, дує собі на пальці, знову торкається ніг статуї. Поглядає на мене й усміхається.
— Це не хвороба, не проказа. Це риб’яча луска. На думку скульптора, розіп’ятий перетворюється на рибу.
Бачить, що я не розумію.
— Риба — то перший із символів християнства. Ми знаходимо його в катакомбах. Це давній акронім імені Ісуса Христа, який складається із початкових літер слів давньогрецькою
Починаю розуміти. Спершу — гусяча шкіра від холоду, і ось тепер — риб’яча луска. Цим розп’яттям не годиться милуватися на відстані, до нього слід доторкнутися. Цей витвір мистецтва починаєш розуміти лише провівши по ньому рукою.
Колись у ліцеї ми вчили «Аполлона і Дафну» Берніні. Там німфа перетворюється на лаврове дерево, щоб уникнути обіймів бога. Вона не хотіла його кохання, і мене захоплювала сила її характеру.
Тут у суперечку зі мною вступає мій брат-близнюк, філософ. Каже, що розп’ятий не противиться, відмовляється від власної волі, перетворюючись на людську прищепу на дереві.
Як тільки мені спадає на думку якась згадка, він уже тут як уродився зі своїми дивними висновками. Я тримаю їх при собі, хоча мене й тішить його цікавість до цієї роботи. Вже багато років він не давав про себе знати.
Священик пропонує мені продовжити обговорення у будинку, бо там тепліше.