Він навчився грати в шахи в Іраку, спостерігаючи за грою двох старих водіїв вантажівок, чоловіки були із місцевих і працювали на італійську армію. Вони робили хід за ходом швидко, майже не замислюючись. Возили вантажі з військовими караванами, там і жили. Грали за будь-якої нагоди. Одного дня підірвалися на міні.
Він грає вдома, тимчасом як четверо дітлахів бігають навколо, здіймаючи гармидер. Шарварок, як він каже. Той їхній галас потрібен йому, щоб зосередитися. Тиша його відволікає. До зал музею годинами ніхто не заходить. Стукіт мого ціпка його потішив. Коли трапляється нагода, він охоче перекидається словом із відвідувачами. Словом... Мені пригадався мій струмок у горах.
Він мене розпитує про мету мого візиту до музею, каже, що від імені Епікура. Тому що філософи постійно розпитують відвідувачів, як то роблять діти. Відповідаю, що я тут для того, щоб вивчати дохристиянські зображення наготи.
— А вони що, чимось відрізняються від пізніших?
Саме це я і намагаюся зрозуміти, ще не знаю.
Час зачинятися, він проводить мене до виходу. Запрошує до себе в гості. Він мене зовсім не знає.
— Друзі Епікура — мої друзі.
Дякую за запрошення, але мені треба знайти місце для проживання. Побачимося у музеї.
І ось — переляканий горець у великому місті. Напевне, таким я маю себе почувати, але нічого, почуваюся добре. Можливо, через фізичну близькість, через жестикуляцію, що ніби обдувають приємним вітерцем. Кожен прямує своїм шляхом, немає відчуття, що перебуваєш у однорідній масі. Той, хто звик поспішати, тут притишує крок. Є час поглянути в обличчя одне одному. Я перетворююся на глядача облич. Моя хода з ціпком не викликає кепкування, помічаю на кількох обличчях підбадьорливу усмішку.
Добре, що я сюди приїхав, і рана вже, здається, докучає менше. Знаходжу собі пансіон, вибираю номер. Виходжу, щоб з’їсти піцу з анчоусами, потім повертаюся до пансіону. Він розташований у гамірному завулку, бар працює цілу ніч.
Бачу з вікна, як народ снує туди-сюди, пансіон пропонує і погодинне перебування. Клієнти — переважно чоловіки, половина — в жіночому одязі. Розмовляють мало, пошепки, але в кімнатах шумно. Поскрипують ліжка. Їхній скрип у моїх вухах перетворюється на стрекотіння цикад, і я засинаю.
Зранку дощить. Упізнаю темний камінь бруківки, від води він блищить і чистішає. Точно такий, як у моїх спогадах. У барі замовляю собі каву «рістретто» — її вистачає на один ковток. Прошу повторити, але за другий кухлик мені платити не доводиться.
— Пригощає хазяїн бару.
Це так для усіх? Ні, для тих, кому йому забажається. Я списую це на чудодійну силу мого ціпка. Навіть Мойсеєві не вдавалося своїм вибити каву зі скелі. Запитую, чи в них відчинено цілу ніч.
— Так, змінюємо одне одного, ніколи не зачиняємося. Це одна з переваг великої родини. До того ж вночі працюється краще, аніж удень. Публіка спокійніша, випиває собі чарочку, розраховується охоче. Приймаємо замовлення із доставкою у номер, приносимо все, що забажають. Якщо потрібна піца, газета, компанія — ми про все подбаємо. Ви тільки скажіть, що саме вам треба, і ми доставимо.
Дякую і вирушаю у напрямку пагорба Святого Мартина. Доходжу до Форту Святого Ельма, що має вигляд суцільної скелі з туфу.
Тут було ув’язнено Томмазо Кампанеллу — філософа, якому з усіх його італійських колег довелося провести найбільше часу за ґратами. Щоб уникнути страти, він навіть удав із себе божевільного. Його днями піддавали тортурам, аби зізнався, що він прикидається. Але йому вистачило сил та витримки, щоб не піддатися. Він навіть під тортурами горланив пісні. Нарешті кати відступили, залишивши його напівмертвим. Часом під час копіювання вдається перевершити оригінал. Чарлі Чаплін якось узяв участь у конкурсі власних імітаторів і посів лише третє місце.
Із бастіонів Форту місто здається застиглою вулканічною лавою з будинків, що зупиняється лише на узбережжі. Везувій на сході зі своєю засніженою верхівкою нагадує незавершений вівтар. Кругла форма жерла кратера схожа на піч. Художникам подобається зображувати його акварелями під час виверження. Купую собі один малюнок завбільшки з листівку. На ньому показано, як витікає лава вночі, віддзеркалюючись у морі.
Раймондо пов’язує релігійні почуття жителів міста з тими виверженнями:
— Чудодійне розрідження крові Святого Януарія[13] є не що інше, як повторювання у реліквійних ампулках вулканічного виверження. Сам святий — екзорцист Везувію. Його статую не раз виносили з храму, щоб зупинити наступ лави. У Неаполі релігійні почуття спричиняють не небесні, а підземні сили.