— Навіть у переплетінні вузлів на килимі є свій певний порядок.
Вузли. Так, я вмію їх в’язати. Знаю їх. Пригадую один, дещо заспокоююся.
— Наука намагається вивчати події, розділяючи їх на випадок та необхідність. Провидіння містить їх у собі нероздільно, адже і перші, і другі є його вираженням. Деякі події здаються випадковими, але той, хто має віру, вбачає у них замисел, слід певної місії. Ти у цій справі — інструмент Провидіння.
Краще мені цього не знати. Я знаю, як управлятися з інструментами, з робочими знаряддями. У них усіх є держак, вони діють під впливом зовнішньої, прикладеної до них сили. А от я — навпаки: нікому не підпорядковуюся й інколи сам не можу передбачити власних вчинків.
— Це добре, коли майстер не відчуває на собі нічиєї волі, окрім власної. І добре також те, що у нього залишаються сумніви щодо природи власного натхнення. Інакше нерідко виникає відчуття одержимості.
Я розповідаю йому про поїздку до Неаполя, про музей. Саме там мені спало на думку, що натуру слід виготовити з іншого каменю. Однорідний білий колір надавав неприкритій природі виставлених у музеї статуй вигляду звичайних анатомічних органів. Насправді це не так. Ця частина людського тіла — особлива, а тому прикривається. Різні цивілізації у різні епохи прикривали її не через сором чи цноту, а щоб захистити від ударів, поранень, ризиків. Вона — найуразливіша. Нагота розп’яття викликає первозданну жалість до незахищеної природи. Розп’ятий не може прикритися ні руками, ані ногами. Страждання і муки розп’ятого досягають свого піку у цій оголеній частині тіла.
Я промовляю те, про що раніше не думав. Неправда, що статуї в музеї наштовхнули мене на думку про доцільність використання мармуру іншого кольору. Вона явилася мені саме тієї миті, коли я її озвучував. Я придумав пояснення на ходу, аби надати особливої ваги своїм словам.
Священик приймає ті мої докази. Поглядає на мармуровий блок, піднімає його на рівень очей, щоб роздивитися в іншому освітленні. Нарешті вирішуємо після зустрічі піти повечеряти разом. За тарілкою рибної юшки розпитує в мене про Неаполь, адже він там ніколи не був.
Це — місто людських тіл, що рухаються ніби у танку під нечутну музику. Через густонаселеність для пересування ним вони змушені були навчитися цьому особливому ритму. Коли спостерігаєш за ними, розумієш, що вони слідують за сонорною хвилею, особливим музикальним механізмом, який запускається, щойно ступиш на тротуар.
Я вигадую це своє враження у ту мить, коли помішую ложкою юшку у тарілці. Порівнюю місто із наповненою мискою. Так Неаполь у моїй уяві перетворюється на каструлю чи казанок. Саме так я описую його священикові, який там зроду не був, але напевне щось чув із балачок та легенд, або читав.
Там розмовляють особливою говіркою, що складається із вкорочених слів — коротких, як їхня кава «рістретто», ніби стенографують сказане. Та коли хочуть гукнути когось здалеку, ось тоді розливається наспів. І тут уже імена промовляються повністю, розтягуючи голосні: «Фран-чі-ск’є-е-е-л-ло-о-о-о!»
Краще їхати туди взимку, коли люди там поводяться щиріше. Нелегко ж бо прикидатися, коли холод проймає аж до кісток. Священик слухає і випиває цілих півлітра вина, тимчасом як я задовольняюся квартою. Рибна юшка густа й навариста, ми тільки те й робимо, що витягуємо кісточки з рота. Але він таки подавився однією. Я раджу йому негайно проковтнути шматочок хлібної м’якушки, щоб пропхнути її по стравоходу. Після кількох конвульсивних рухів та натужного кашлю йому врешті вдається це зробити. Він мені дякує.
Моя бабуся казала колись, що за столом ми боремося зі смертю. Таке перебільшення змушувало відкушувати потроху та ретельно пережовувати перед тим, як ковтати їжу. Священик згідливо киває і запиває півсклянкою вина, щоб краще прочистити горло. То він так вдавився, почувши про Неаполь. Таке вже небезпечне місто. Від однієї згадки про нього може навіть кусень у горлі застрягнути.
— Я тобі раніше казав, що вже цілий рік шукаю скульптора для реставрації розп’яття. Цілий рік спілкуюся з різними митцями — відомими й не дуже, молодими й старими. Їх об’єднує самовпевненість, переконання у власній винятковості. Я не зустрів жодного, хто, почувши про таке незвичне завдання, відчув би захоплення або розчулився. Єдине, про що вони думали, — як вписати його у перелік виконаних робіт для власного кар’єрного зростання. Наперед ламали голову над першими рядками презентації роботи, над ризиком виставити себе у незвичному — а отже, можливо, непривабливому — світлі. Адже нерідко трапляється, що перше пов’язано з другим. Вони дбали про себе, а не про роботу, яку потрібно виконати.
Останній із них попросив мене вписати до контракту умову про виплату йому певних відсотків у разі продажу статуї. Він просив один відсоток — так він вирахував додану частку. Але потім написав листа єпископові, у якому відмовився від виконання замовлення. І тут з’явився ти і навіть не хочеш, щоб тебе вважали митцем. Ти підійшов до статуї, ніби то була хвора людина. І, як лікар, попросив не підписувати твоїм ім’ям висновок про видужування. Якою б ти побачив цю історію, якби дивився на неї моїми очима?
Я не знав, що сказати. А тому мовчки підніс келиха до рота, а священик підхопив свого, щоб висловити тост:
— За твою неприкриту природу.
— І за твою, — відповів я.
За сусіднім столом п’ятеро пенсіонерів грають у карти в окличну брісколу[15]. Я пояснюю священикові правила тієї традиційної італійської гри в карти колодою зі сорока карт чотирьох мастей. Для священика це — азартна гра.
— А як назвати наш божевільний задум виставити оголене розп’яття? — питаю в нього.