Зустрічаю якогось чоловіка, що розгублено озирається. Приблизно мого віку, в пальті до п’ят. Питаю, куди йому треба. Він каже, що на вокзал. Проводжаю його до вокзалу і запитую, куди він їде. Нікуди, тільки до вокзалу і все. А потім? Потім повернеться до свого табору. Він — циган, вчора прибув сюди з рештою своїх із табору, йому треба відправити поштовий переказ.
Отже, ніякого Дюссельдорфа, на той потяг я спізнився.
Повертаюся до свого житла. У мене є ще дві години на те, щоб попрацювати над блоком мармуру, а потім доведеться припиняти, аби не турбувати сусідів. Після перших ударів скарпелем чую гру на акордеоні. Хтось із сусідів учиться. Припиняю роботу, музика мені заважає. Якщо продовжуватиму, є ризик, що гепну себе по руці.
Розгортаю мапу, шукаю Дюссельдорф. Мусульманин десяти років, з адресою якогось родича чи мечеті в кишені або навіть без неї — просто чув ту назву від когось, вивчив і тепер повторює, поглядаючи знизу вгору, кожному отакому телепневі, як я.
Мене захоплює розповідь Де Амічіс[14] про неймовірну подорож з Апеннін до Анд. Я плачу в кінотеатрі, над книжкою, але залишаюся байдужим перед малям, що питає мене про Дюссельдорф. То чого не вистачає реальності проти вигадки? Сам себе не розумію. Адже я — розважлива людина, багато чого побачив на своєму віку і плачу не там, де треба. Мене присоромив малий зі чорними серйозними очима, якому за час своєї подорожі довелося хутко подорослішати, промовивши всього лише три склади.
Так і сиджу понурено, втупившись у географічну мапу в себе перед носом.
Немало довелося мені їх супроводжувати, тих дітей: деякі — на руках у батьків, інші — вчепилися у поли їхнього одягу. Одного сам ніс на плечах. У нього був жар, напудив мені на шию. Але навіть незчувся, бо спав.
Було спекотно, і та сеча змішалася з моїм власним потом.
Малолітні... от би мені бути таким дорослим, як вони, ці малолітні! Своїх дітей у мене немає. Не маючи такого досвіду, я вбачаю на ногах у дітей, що подорожують, черевики пророків. Їхні кроки передвіщають теперішнє — серед чудовиськ, незрячих байдужих.
Складаю географічну мапу, загортаю в тканину блок мармуру, кладу до рюкзака. Вирішую, що завжди носитиму його з собою: хай буде часткою моєї власної ваги.
У приміщенні, де працюю, прикладаю блок до білосніжної поверхні статуї. Матеріал інакший, колір теж відрізняється. Буде відразу помітно. Але той факт, що цей блок подарований, як пожертвування, відкидає будь-які заперечення. Має бути саме цей, хай і виглядає неприродно і нереально. Адже моя робота теж нереальна, як і ця моя зима у місті на морі, як і зустріч із милосердям статуї.
Я з тих, хто не любить розпитувати, навіть щоб дізнатися дорогу. Можливо, саме через це я відкидаю віру. Адже до божественного треба достукатися, допитуватися. Треба мати в душі особливу катапульту, щоб дістатися до того рівня довіри, щоб звертатися на «ти».
Усього за кілька місяців я умудрився поспілкуватися зі священиком, із мусульманином та ще й із рабином. За ціле життя — ні разу, а тут — одразу з трьома. Вони дозволили мені поглянути з висоти своїх балконів, тримаючись осторонь, відчути запаморочення, притаманне тим, кому доводиться спускатися у прірву. Отож вони собі там поглядають донизу зі своїх балконів: божественне не на небесах, де не вистачає кисню, щоб дихати. Воно — під ними, на самому дні прірви.
Слова в їхніх Святих Писаннях — то виступи, за які можна вхопитися, щоб спуститися до пекла і повернутися.
Отакі думки лізуть мені в голову, поки я прогулююся із шматком травертину в рюкзаку. Ті думки залежать від його ваги.
У садках буяє мімоза. Її жовтий цвіт розтинає сірість хмар і сяє яскравіше за сонце. Характерний аромат, який нагадує ваніль. У горах під час грози пахне іржею: то земля так готується до удару блискавки. Земля — це живий організм. Оце і вся моя віра.
Повертаюся до свого житла, знімаю із себе пов’язки, намагаючись не дивитися. Несу блок мармуру священикові, щоб поглянув. Той побоюється, що через велику різницю в кольорах буде занадто впадати в око.
Відстоюю свій вибір. Воно хоч як впадатиме в око, притягуватиме погляди саме до цього місця голого розп’яття. До того ж і в природі часто ця частина відрізняється кольором від решти тіла.
— Дуже хочеться тобі вірити. Скульптуру слід закінчити і підготувати до нового трактування Церквою зображення розп’яття. Я переконаний у святій цінності цього твору. Так само переконаний у тому, що саме ти здатний довести його до фінального результату. Моя віра наділяє мене особливою здатністю вловлювати знаки Провидіння.
Він читає на моєму обличчі недовіру щодо моєї належності до вищої місії. Намагаюся приховати свої сумніви, щоб не ображати його.