Книги

Неприкрита природа

22
18
20
22
24
26
28
30

Він розмотує шматок тканини і показує мені загорнутий у ній блок алебастрового кольору, видобутий у іншому кар’єрі, де добувають мармур для скульптур. Цей блок — незвичайного кольору, з гірчичними прожилками, а його точна назва — травертин «аквасантано». Про гроші алжирець навіть чути не хоче. Оскільки я збираюся використати його для святих потреб, то, за його релігією, слід робити пожертвування.

Існує особлива економіка безцінних товарів, де обмін ведеться не на гроші, а на щось таке, що має символічну вартість і важить значно більше. Вдячно приймаю подарунок, той блок мармуру справді рідкісний.

* * *

Я запитую у нього, що означає — жити як мусульманин.

— Любити Бога так, ніби маєш померти завтра; працювати так, ніби взагалі не маєш помирати.

Шкода, що він не може випити зі мною келих вина за ці золоті слова.

Він каже, що в мене повинен вийти справжній шедевр. Я скромно відповідаю: зроблю як можу, адже не вважаю себе ні особливо розумним, ані здібним.

— Та хто ти такий, щоб заявляти, що ти — не розумний і не здібний? Ми всі — діти бога. Зарахувавши себе до ні на що не здатних невдах, ти цим зневажаєш нашого творця. Принижувати себе, аби не турбувати інших навколо, — недостойно. Ми народилися для того, щоб яскраво блищати, як то роблять діти. Ми повинні із вдячністю проявляти світові отримані в дар здібності й таланти. Якщо ти — розумний і здібний, то своїм прикладом надихаєш інших.

І ти працюєш звичайним різноробом?! Та тобі слід бути проповідником!

— Я працюю різноробом, але читаю Коран.

Я мовчу, бо не знаю, що сказати. Думаю про жінку, яка, напевно, чекала від мене такого, але моя інертність її відштовхнула. Якби вона зараз сиділа з нами за столом, то заплескала б у долоні від захвату.

— Цей блок мармуру я взяв не серед відходів. Я сам вирізав його у кар’єрі. Ти повинен зробити свій шедевр.

* * *

До порту прибувають цілими родинами — змерзлі, замучені, — ті, хто вирушили з піщаних пляжів, а не з портів, з наметів, а не з теплих домівок. Їх розподіляють по центрах реєстрації. Настав час їм збагнути, в якій частині світу і на якому етапі своєї подорожі вони опинилися.

Чоловіки вміють байдикувати, розтягуючи день за днем, як розвішують білизну для сушіння. Жінки — ні, вони не здатні сидіти сиднями, висиджуючи очікування. Діти біжать до будь-якого проходу, не лякаючись чудовиськ, які можуть там на них чатувати. Біжить мені назустріч один такий, років з десять, і каже одне-єдине слово:

— Дюссельдорф.

Махаю йому рукою, щоб зачекав. Іду купити географічну мапу. Повертаюся — його вже немає. Усвідомлюю власну помилку і соромлюся. Він не дорогу питав, а просив підвезти. Моя пізня здогадка мене пригнічує. Я ж бо обіцяв сам собі бути розумним та здібним, і от тобі маєш: за першої ж нагоди виявив свою звичну інертність. Треба було провести його до Дюссельдорфа.

Він зумів добратися сюди, я мав допомогти йому з останнім етапом. Шукаю його на вокзалі, але марно. Його напевне впіймали й запроторили до одного з тих центрів реєстрації.

* * *

Їх називають неповнолітніми, а поводяться з ними як із загубленими речами. Це я — неповнолітній, якщо порівнювати мене з чоловічком зростом в метр тридцять, який не дав мені навіть часу на роздуми.

Вони їдять похапцем, ховають собі в кишеню шмат хліба, трохи сиру і втікають. Вони — як стрімка вода, яку не зупиниш ніякими перепонами.

Якщо треба стрибати, то стрибають без вагань у водоспад; якщо треба перелізти через стіну, здираються мов ящірки.

Дюссельдорф... чому я не послухав і не допоміг йому в його подорожі?