Ми прощаємося, обоє — в доброму гуморі.
Закріплюю мармуровий блок між двома дерев’яними колодками, щоб приглушити вібрацію від ударів скарпелем, від яких він міг би пошкодитися. Година за годиною б’ю молотком по різцю, ті удари нагадують цокання розлагодженого годинника. Уся моя увага зосереджена на тих кількох сантиметрах каменю у мене перед носом, як то буває під час скелелазіння.
Працюю, керуючись напрямком прожилок у мармурі. Обробляю перевернутий блок, верхньою частиною донизу. Після завершення денної роботи шліфую, хоча у цьому і немає необхідності, адже наступного дня треба буде продовжувати. Але так мені краще видно результати праці.
Я працюю, накрившись вовняною ковдрою, щоб приглушити звуки ударів. Продовжую роботу — удари, подув, удари, подув. Відчуваю лише, як малесенькі уламки розлітаються у мене під ногами.
Припиняю роботу тоді, коли відчуваю, що втомлені напруженням руки можуть помилитися. Потягуюся, вилажу з-під ковдри, походжаю по кімнаті. Знову накриваюся ковдрою і продовжую роботу до смерку.
Кінець зими розтягує день на кілька хвилин. До вечора руки в мене розпухають.
— Вени у тебе на долонях схожі на дві паралельні річки, як Тигр із Євфратом, що течуть до моря.
— Тобто до тебе, — відповідаю я.
Вона повернулася із китового круїзу. Засмагла, волосся вигоріло на сонці. Підстриглася, тепер кучері їй ледве прикривають шию. Я не ставлю дурнуватих запитань: ти що, підстриглася? Якось я бачив одну комедію, коли був у Неаполі, там один чоловік голився, дивлячись у люстерко. Заходить його знайомий і питає: «Ви голитеся?» Ні, мозолі обрізаю!
Та відповідь застерегла мене від очевидних запитань, а тому я мовчу. І даремно. Жінкам хочеться, щоб помічали їхню нову зачіску, нове вбрання. Вона дорікає мені за неувагу.
А от вона сама помічає мої розпухлі руки, вени, що виступили на кистях рук. Розповідає мені про свою подорож, що вона уявляла собі, як би було добре, якби я був поряд. Враження туристів завжди однакові, а їй би хотілося почути мої варіанти. Каже, що я — вигадник варіантів.
Питає, чи хочу побачити фото з поїздки. Прошу вибачити неввічливість, але не хочу. Цього разу вона не ображається: так вона й думала.
Дивлячись на фото, я завжди відчуваю те, що залишилося за кадром. Фото створює межі, а мені хочеться вийти за них.
Ми сидимо за столиком бару, поглядаємо на розбурхане море і гнані вітром хмари у небі. Вона п’є чай, а я — капучино.
— Чоловіки, які п’ють молоко, залишаються в душі дітьми.
Погоджуюся, молоко щодня на дві хвилини повертає мене в дитинство. Вживаю цільне. У горах купую у молочниці, ще теплим, щойно видоєним. Із пінкою на два пальці. Пахне корівником. Гаряче молоко викликає у мене відчуття негайного щастя. Я б причащав ним біля вівтаря замість вина. Під час Таємної вечері сказав би, що моя кров — то молоко. Від мого імені не було б сп’яніння. А так оте вино багатьом, що його пили, вдарило в голову.
Я кажу все це, не замислюючись. Кажу, аби переконатися, що на волі ті слова також тримаються купи, а не тільки в моїй голові. Вона — не вірить у бога. Навіть понад те: їй все одно. Для неї релігії — то спроба задовольнити нашу потребу відчувати, що в основі наших дій та існування є якась важлива справа. Для неї єдиною справою, що керує нами, є життя, і нічого більше. Вона цитує напам’ять слова відомої письменниці:
— «Фарт від знайденого чотирилисника починається і закінчується тим, що вам вдалося його знайти, і більше нічого. Релігія — це переконання в тому, що чотирилисник, якщо його знайти серед поля трилисників, означає щось особливе. Смерть — це чотирилисник. Рано чи пізно його знайдеш, а більше нічого за цим немає»[16], — заявляє вона серйозно, щоб підвести риску під неприємною для неї темою розмови.
Ми прощаємося, але не розходимося одразу: так намагаємося згладити неприємне враження від цієї останньої фрази. Вона не запрошує мене до себе, розлучаємося, навіть не сказавши «до зустрічі».
Я не показав їй мармуровий блок, що лежав у мене в рюкзаку. Мені подобається відчувати його вагу, думати постійно про нього. Я прив’язуюся до нього. Таке у мене іноді буває з книжкою. Ношу з собою навіть під час переходу кордону, коли мені вдається всього на кілька хвилин розгорнути її під час привалу по дорозі туди, а потім на значно більше часу — на шляху назад. Для мене це — як вікно в інший світ, яке я ношу в кишені.