Хтозна, що спонукає її на таке випробування.
Одягає на себе все що може. Її рюкзак важко тягне донизу. Коли я роблю спробу взяти його, вона різко вириває його у мене з рук.
Ті, хто не звик ходити в гори, часто несуть купу непотребу.
Мені спадають на думку речі біженців; їхня ноша, якраз навпаки, містить у собі подвійний концентрат життя у дорозі.
Гашу вогонь, аби вранці ніхто не помітив дим із димоходу. Коли виходимо з будинку, небо на сході починає світлішати. Це найхолодніша година у добі, під ногами потріскує ожеледиця. Жінка навіть носа собі закутала. Сердиться, від цього крокує швидко вгору. Таким темпом уже через кілька хвилин вона захекається: треба дати тілу час, щоб розігрілося.
Вона зупиняється, пирхає, я кажу, що слід уповільнити крок, але не зупинятися. Вона не рухається. Я погрожую: якщо вона ще раз зупиниться, я повернуся. Іду далі повільним кроком, щоб дати їй змогу впіймати потрібний темп. Наш шлях пролягає через ліс, по діагоналі, повільно піднімаючись догори, від чого маємо додаткове навантаження на гомілки. Я спираюся на ціпок, що допомагає мені частково перенести вагу тіла на нього.
У неї — дві сучасних палиці для трекінгу, загострені на кінці, та незручні для тих, хто не призвичаєний ними користуватися. Перечіпляється через одну. Після другого невдалого кроку кидає їх — я це чую, але не озираюся.
Ліс із модрин, ялин, європейських кедрів — то лабіринт, де повно крутоярів та невеличких урвищ, які доводиться обходити.
На одному з дуже крутих підйомів обертаюся, щоб допомогти їй. Помічаю у неї в руці якийсь предмет, який вона швидко ховає до кишені. Схоже на GPS-трекер. Гадаю, що тут, серед скопища дерев, каміння та снігу, він не дуже допоможе відшукати шлях, але я в цьому не розбираюся. Може, і працює.
Вона мені не довіряє? Напевне, річ в іншому. Вирішую після виходу з лісу рухатися вгору, за складнішим маршрутом. Не знаю, чи то мій власний інстинкт мені підказав, чи інстинкт мого брата, але краще застерегтися.
Угорі день ясний, але північний схил, яким ми рухаємося, залишається похмурим і в тіні. Не промовляємо ані слова. Чую в себе за спиною її нерівномірні кроки. Якщо ступати нерівномірно, втомлюєшся більше. Кроки мають бути маленькими й однаковими. Але я не беруся повчати її, як треба рухатися в горах, адже ті, кого я переводжу, не повинні вчитися, їм треба потрапити по той бік.
Я не дивлюся на годинник: все одно знаю, скільки часу минуло. Три години, щоб вийти з лісу вгору, до звалища каміння після обвалу, що стався тут багато років тому. У нас виходить більше, аніж за три.
На мерзлому насті слідів не залишається. На особливо крутих підйомах видовбую носком кілька східців. Обв’язую її мотузком за талію і згори підтягую, допомагаючи підніматися.
Про себе переконуюся, що зробив правильно, вирушивши складнішим маршрутом.
Опівдні стоїмо на п’ятаку під навісною скелею. Сонце проникає сюди навкіс. Звідси добре видно увесь пройдений шлях. Стадо гірських кіз із козенятами походжають на гребені сусідньої гори на обігрітому сонцем клаптику, де вже розтанув сніг.
Жінка втомилася, я знімаю з плечей рюкзак, і вона з полегшенням падає на землю. Я відходжу вбік, беру бінокль і дивлюся.
Хтось рухається там, унизу, поміж скель, то зникаючи, то вигулькуючи серед кам’яних навалів. Сам, із рушницею на плечі. Іде слідом за нами.
Жінка розгортає обгортку енергетичної плитки і жує. Питає, де ми і скільки вже пройшли. Зараз треба буде подолати вертикальний відрізок. Вона задирає голову:
— Отуди?! Не може бути! Брехня, що ти водиш біженців оцим маршрутом! Куди ти мене ведеш?!
Не відповідаю. Вона гнівається, починає кричати. Я — навпаки: говорю тихіше, повільніше. Я не питав у тебе, навіщо ти підбила мене на цей перехід через кордон. Отже, залишаймося на цих умовах: двоє, що вирішили довіритися одне одному.