Цього вечора мій брат в ударі, запалює свої думки в моїй голові, як бенгальські вогні. Вдихаю глибоко, вибиваючись з унісону з хвилями. Шукаю в небі, чи не блисне ще одна іскра. Не видно. Усміхаюся, кепкуючи сам над собою через оте дурнувате очікування приватного космічного дійства, отого «щойно» чергового згасання.
Здригаюся від холоду. Нахиляю голову, відчуваю, як важко після споглядання галактик сфокусувати погляд на клаптику землі у себе під ногами. Відчуття, протилежне запамороченню астронома. Перші мої кроки — то кроки п’янчуги, в якого заплітаються ноги.
Наступного ранку іду до будинку священика, але не застаю його: у того купа клопотів, пов’язаних із приготуваннями до Великодня. Ходить по домівках, благословляє. У приміщенні, де стоїть статуя, зажмурююся від різкого світла. Змінили освітлення, тепер воно зарізке, стирає тіні. Нагота ще більше впадає в очі, понівечення набуває ще трагічнішого сенсу.
Протираю вологою тканиною тіло розп’яття, щоб очистити його від пилу, — тканина чиста. Це вже зробили, поки мене не було.
Рана від міжреберного порізу здається ще відкритішою, вилиці ще більше загострилися. Таке яскраве світло — то помилка. У мить смерті небо було похмурим від стримуваного дощу.
Проводжу кінчиками пальців навколо цвяхів. Сам собі дивуюся, чому не зробив цього раніше. На головці першого, — того, що внизу, біля ніг, — відчуваю під подушечками пальців різьблення. Збираюся по драбині, щоб перевірити інші два. На дотик на них теж є маленьке клеймо. Розглядаю їх під лупою: усі різні. Переписую ті символи собі у зошит, щоб потім показати рабину.
Дорікаю сам собі через те, що не додумався раніше перевірити під лупою і на дотик усю поверхню скульптури. Цілу годину перевіряю сантиметр за сантиметром, але інших слідів не знаходжу.
Іду до рабина. Їхній Великдень уже минув. Для них — це свято переходу. Переходу через кордон Єгипту і переходу від рабства до волі. Вони входять до царства свободи, яке спочатку має вигляд безмежної пустелі. Зачиняють на замок за спиною двері, таким чином розпочинається їхня подорож. То є перше свято рівності в історіях Святого Писання, ніхто з них — не раб.
Це він мені все так пояснює, запросивши цього разу до себе додому. Пригощає турецькою кавою: його сім’я родом зі Стамбула.
Кабінет рабина нагадує фортецю із книг, розставлених на полицях, складених навколо стосами, від підлоги й до стелі. Його письмовий стіл — розвідний міст. З огляду на назви, більша частина книг — то художня література. Рабин широким жестом вказує на полиці вздовж стін.
— Я — їхній гість, — каже серйозно, — вони допомагають мені налаштуватися на вивчення Святого Писання. Це як передпокій чи подвір’я. Після їхніх сторінок можу зайти до фортеці.
Показую йому три символи, вирізьблені на головках цвяхів. Він киває: цього разу теж ідеться про літери єврейської абетки.
— Це літери алеф, далет, мем, з яких складається ім’я «Адам». Це його рук справа — ось що хоче сказати цим скульптор. Адам[19] як представник усієї людської раси забив ті цвяхи і залишив свій підпис. У Євангеліях можна натрапити на фразу: «Чому ти мене покинув?» Це цитата із Псалмів Давида. На івриті цю фразу можна читати без запитального знаку: «На що ти мене покинув». Як звинувачення: поглянь, на що чи на кого ти мене покинув. Враховуючи друге, числове значення слова «алеф» як «одиниця», можна прочитати цю фразу таким чином: «На Адама ти мене покинув». От чому на цвяхах його ім’я.
Скульптор захотів виступити ще й у ролі письменника. Розсіяв літери тут і там по своєму творінню, аби надати йому особливого значення.
Намагання фізично ототожнити себе з розп’яттям змусило скульптора вивчити єврейський алфавіт. Він вирізьбив символи на статуї, але подалі від людських очей. Вони — не для пересічного глядача, а для тих, хто наважиться перетнути рубежі і доторкнутися рукою. Ці символи призначені лише для тих, хто готовий їх осягнути й прийняти.
Переді мною відкривається глибочезна прірва, де повно таємничих символів та прихованих значень, мені конче потрібна підзарядка у вигляді ковтка турецької кави. Рабин вичікує, даючи мені час для усвідомлення почутого. Врешті завершує такими словами:
— Отримати вирок до страти оголеним. Такою була доля мого народу в минулому столітті, посеред пустелі Європи. Роздягнути перед тим, як убити — так убивці несвідомо повторювали стародавній ритуал розп’яття єврея.
Збентежений усім почутим та власними думками, я випадково наштовхуюся на стос книжок, і ті розлітаються по підлозі. Почуваюся збентеженим, збираю похапцем, перепрошую. Рабин мені допомагає, примовляючи, щоб я не хвилювався через книжки:
— Нічого їм не станеться, вони міцні. Більше за нас здатні витримувати старіння, холод, вигнання і повені. Їхня неймовірна перевага полягає у здатності забирати час у того, хто їх читає. Розгорни Гомера — і ось ти вже поряд із ним. Закрий — і ти знову повернувся у свій час.
Знову заходжу до священика, по дорозі розмірковую про Гомера. А от із розп’яттям такого чомусь не відбувається; мабуть, через ті думки про гори, про рівність, про щастя. Закриваю сторінки від Матвія, але вони не повертають у своє тисячоліття. Вони нерозривно пов’язані із сьогоденням, перетворюють читача на свідка, на одного з тих, хто там був.