Заношу продукти додому, потім заходжу до заїжджого двору.
Хазяїн двору відкидає сніг перед входом, вітається зі мною і попереджує, що всередині — двоє моїх дружків. Я відповідаю, щоб накрив на стіл для мене, а я тим часом закінчу відкидати сніг замість нього. Той охоче киває, беруся за лопату. Сніг легкий, ще не встиг утрамбуватися.
Зайшовши, бачу, що мені накрито за тим самим столом, де сидять ті двоє: коваль і пекар. Вагаюся, вони махають мені руками, запрошуючи до столу. Наливають мені вина, піднімають келихи:
— Із поверненням!
Несподівано, але я радий, що між нами немає образ. Надпиваю, коваль чекає, поки поставлю на стіл келиха.
— Тепер ми з тобою — квити.
Дивлюся на нього, потім переводжу погляд на пекаря, той мовчки киває.
— Тепер, а не тоді, як я тобі сказав минулого разу, що ми з тобою квити, бо тебе не вбили. Оце зараз.
Слухаю їхню розповідь про те, що сталося учора і чого я не знав.
Вони побачили дим із димоходу, а ще до цього — відчули запах, який вітер доносив від моєї хати, на краю села. Коваль хотів зайти, аби вибачитися. Та увечері побачив чужий автокараван. Той зупинився на околиці, але з нього ніхто не виходив. На світанку він помітив, як я вийшов із дому з жінкою і вирушив у гори. Перехід через кордон для однієї особи, до того ж не в сезон? Він хотів збагнути, що я затіяв. Тим часом з автокаравану вийшов чоловік із снайперською гвинтівкою, а не з якоюсь там мисливською рушницею. Вирушив слідом за нами. Автокараван поїхав.
— Я повідомив товариша, взяв рушницю, він — лопату, і ми пішли за тобою. До речі, чому ти пішов складнішим маршрутом?
Бо не хотів показувати нікому кращий. Гомонимо упівголоса, хоча й у цьому особливої потреби немає: ніхто не заходить.
— Той чоловік знав, як треба поводитися у горах. Він видерся по прямовисній стіні без обв’язки, з гвинтівкою за плечима.
Вони удвох зачекали, щоб він відійшов далі, потім і самі видерлися на стіну. Опинившись нагорі, побачили, як він установлює поміж камінням сошки, а на них приладнує гвинтівку.
— Він уже й оптичний приціл накрутив. То я не мав чекати, поки він натисне на курок. За сто метрів я вцілив йому в череп, з єдиного пострілу. Та й місце було підхоже, аби від нього і сліду не залишилося. По наш бік повно розщелин, куди ми колись ходили стріляти гірських кіз. Він напевне потрапив у якусь розколину, сходимо пошукати, як нічний сніг примнеться.
А хто він такий, питаю. Хтозна, документів у нього з собою не було, отже по той бік кордону він не збирався йти.
— Рубець у нього був через усю пику, сам років сорока, і гвинтівка добряча.
— Якби не коваль, він би тебе точно порішив, — каже пекар.
— Ти витяг мене живим із лавини, а я тебе витяг живим із пастки. Тепер ми — квити, — каже коваль.
Я киваю.