— Це відкриття надає скульптурі ще більшої вартості.
Він поздоровляє мене, обіймає, його риза біліє від мармурового пилу. Він його не обтрушує. Дивакуватим здається скульптор, який хоче, щоб його роботу оцінювали сліпці.
Починаємо обговорювати розп’яття.
— Я вірю у правдивість цієї історії, тому що навмисне таке не придумаєш. Вірю у її правдивість, що у своєму апогеї доходить до неймовірного і не йде на компроміс із прийнятним. Читаю і перечитую найвидатніших письменників, і жоден з них не досягає напруги одкровення. Щоб відчути її, одного лише читача недостатньо. Потрібна катапульта любові у відповідь. І тут відчуваєш страх, який ні з чим не порівняти.
Який зв’язок може бути між любов’ю і страхом?
— Якщо не знаєш, значить, ти ще ніколи по-справжньому не любив. Почуття справжньої любові, справжнього кохання збігається з найбільшим страхом: втратити їх. Найбільший мій страх як священика полягає у ризику втратити віру. Адже я не є власником цього почуття, я всього лише прийшлий співробітник, що проходить випробувальний термін. Щодня мене можуть відрахувати за невідповідність службовим обов’язкам. Ти — чоловік. Невже тобі ні разу не доводилося у мареві кохання відчувати страх втратити кохану тобі людину, а разом із нею — втратити і себе?
Здається, що ні. Я не вважаю себе здатним заполонити собою повністю життя жінки. Я втратив її, але без страху.
— Послухай, як сказано у Пісні над піснями: «Замкнений садок — то сестриця моя, наречена моя — замкнений садок, джерело запечатане»[7]. Тут найбільший його страх у ставленні до неї — не мати доступу до садка, померти від спраги перед пересохлим джерелом.
Такого кохання мені не довелося відчути. Дивлячись на збентежений вираз мого обличчя, священик усвідомлює, що перебрав міру, просить вибачити. Не треба вибачень, я охоче пізнаю все нове, що пов’язане із цим славнозвісним почуттям.
Він іде, щоб передати єпископові останні новини, а я повертаюся до статуї. Там, де верхня частина спини опирається на хрест, відзначаю щільне прилягання тіла до дерева. Тут скульпторові довелося чимало попрацювати. А ще більше — у місці, де груднина у передсмертній судомі піднімається над хрестом. Можна просунути руку і доторкнутися до ребер. Поперечні м’язи з обох боків від хребта свідчать про силу звиклого до фізичних навантажень тіла.
Такі бездоганні пропорції між силою та вагою у наші дні сприяли б захопленню альпінізмом. Скульптор перед війною був альпіністом, потім воював у горах у лавах альпійських стрільців. Він позичив своє тіло розп’яттю. Для нього то мала бути вершина творчості: наслідувати його, набравшись сміливості обміняти своє тіло з його.
Витягую руку з просвіту між ребрами й хрестом, де майстер відтворив особливий вигин тіла у спробі вийти із положення, в якому затиснена грудна клітка. Воно прогинається, щоб ухопити останній ковток повітря перед смертю.
Якось мені довелося бути в одній кімнаті з чоловіком, що мучився у передсмертній агонії, і там одна жінка сказала: «Відчиніть вікно, бо так він не помре».
А тут розп’яття — надворі, обличчям проти вітру, і помирає від задухи. Ясно, що дме вітер, бо волосся на голові скуйовджене і розвіяне набік.
Я кажу рабину, що маю намір зробити собі обрізання. З метою кращого розуміння. Він утримується від коментарів, дає мені адресу лікаря разом із запискою від свого імені.
Зустрічаюся із лікарем — чоловіком мого віку, немолодим, привітним, добре вдягненим. Він пояснює мені, як відбуватиметься операція і скільки часу потребує заживання.
Він висловлюється з приводу мого бажання духовно наблизитися до скульптури:
— Це, напевне, як у актора, якому треба зіграти роль мусульманина або єврея, і він хоче зробити обрізання, щоб вжитися у роль. Метод Станіславського, доведений до крайнощів.
Він — поціновувач театру, в молодості сам був учасником самодіяльної трупи. Йому подобалася драма, ототожнювання себе з героєм, яке не зникало після вистави ще протягом кількох днів.
— Потрібен новий персонаж, щоб скинути з себе личину попереднього.