Та питає, чи не сумно мені вечеряти самому на людях.
Я — чоловік, що може собі дозволити поїсти десь, за накритим столом. Не треба навіть потім мити каструлю і тарілку. Можу дозволити собі невеличку зручність завдяки ремеслу, якому навчився, працюючи сам та спостерігаючи за працею інших. Плачу за їжу і за кімнату. То чому мені має бути сумно?
Доля мені усміхається, до того ж подарувала міцне здоров’я. Скільком людям на світі поталанило так, як оце мені? Розмовляю тихо, щоб не хизуватися удачею, що мені випала. Один античний філософ радив прожити непомітно.
— Епікур.
Так, саме він. Живи непомітно, без гамору, не хизуйся тим, що дала тобі доля. У мене є все необхідне, а якщо чогось і не вистачає, я цього не помічаю.
— То, виходить, що людина складається із цього? Із того, що має в кишені? — запитує вона роздратовано.
Не сама людина, а її гідність, що полягає в усвідомленні власної ваги, без шкоди іншим.
Вона відчуває контраст між своїм і моїм тоном, намагається згладити його.
— То ти проведеш мене через гори безкоштовно? Навіть якщо я — зовсім не біженка?
Проведу. Мені не треба знати, навіщо це тобі. Проведу, тому що там, на кордоні, гори скупчуються і закривають собою землю і небо. Пройти вдається лише тим, хто вміє орієнтуватися у тумані, а нас таких небагато. Проведу, щоб віддячити тобі за твою увагу до мене.
Цього разу вона знітилася. Простягнула руку до моєї над келихами й хлібом.
Таверна порожніє, робітничий люд іде спати. Ми теж підводимося, щоб могли зачинити. Хочу вчинити, як вона попереднього разу у ресторані, заплативши за обох пізніше.
— Сьогодні вечеря за рахунок закладу, — каже мені хазяйка таверни. І для подяки їй достатньо усмішки.
Вийшовши надвір, запитую у моєї супутниці, який такий комплімент зробила вона вину, щоб заслужити безкоштовну вечерю.
— Я сказала, що її вино схоже на неї.
Чудовий хід! Ти — знавець цього світу, вмієш поводитися і з власниками ресторанів.
— Так, я — жінка з цього світу. А от ти з якого світу?
Гадаю, що теж із цього, але з інших часів. З ХІХ століття. Інколи думаю, що з ХІХ століття до нашої ери.
— Це точно. Чоловік з нашого часу напевне б поїхав із жінкою милуватися китами.
Мені треба працювати з мармуром.