— Тепер, коли вже минуло багато часу, мені здається, що ті змії намагалися домовитися із людьми. Хотіли жити у злагоді, полювати на мишей, яких у селищах було повно. Але дітлахи скрізь нишпорять. Дорослий не підніматиме камінь, аби поглянути, що під ним, не пхатиме рук до дров’яної кладки без знаряддя. Так через дітей убивали змій. Я ще й досі пам’ятаю жаль, що охоплював мене щоразу, коли чулися крики тривоги.
Я запитую, як він розуміє порівняння Христа зі змієм.
— Зміїний посох Мойсея міг вилікувати одним поглядом хворого на змія. Христос наділяє себе здатністю вилікувати всіх від укусу гріха. Таке пояснення є у святого Августина, воно не моє.
Перед вечерею бачу жінку з пляжу. Як вона мене знайшла? Сфотографувала раніше, а потім порозпитувала у людей. Запрошує мене повечеряти разом десь у іншому місці. Я охоче погоджуюся, але щоб недалеко, бо вечеряю я зазвичай рано. Вона везе мене у напрямку підгір’я.
Базікаю про мою звичку їсти так рано: мій шлунок налаштований по-північному, о сьомій вечора вже починає бурчати. У мене свербить у носі від її парфумів з ароматом бергамоту. Відчиняю вікно в машині, вечір прохолодний, а як на неї — то холодно.
Їдемо все далі, у животі бурчить щодалі дужче. Нарешті каже: «Приїхали».
Спускаємося на кілька сходинок до підвальчика з туфу: столики застелені білими скатертинами, голі стіни. Вона замовила наперед. Знала, що я погоджуся?
— Я б все одно прийшла.
Переді мною виставлені чотири келихи, намагаюся второпати, який із них для води. Вона обирає страви. Офіціант так вишукано одягнений, ніби на весілля свідком вирядився.
Поки вони розмовляють, я обдивляюся приміщення, доторкаюся до столових приборів, розглядаю розписану вручну тарілку. Хочу зрозуміти, чого треба цій жінці від такого старого корита, як я.
Після першого келиха вина, що негайно починає діяти, враховуючи мій порожній шлунок, розповідаю їй про свою роботу, розпочинаючи з розмови про змія.
Їй цікаво, вона радить мені запитати думку одного її знайомого. Він не зоолог, а рабин. У Старому Заповіті знайдеш про зміїв на кожному кроці. Та думка не дає їй спокою, і вона кілька разів повторює: «Змії на кожному кроці».
Вона розповідає мені про себе. Якось в одному з парків Арізони вона натрапила на гримучу змію, що згорнулась у клубок лише за метр від неї. Та лежала непорушно, не водила хвостом, її колір майже зливався із кольором землі. Жінка задивилася на дерево з лимонами. Але все одно відчула присутність тварини та обернулася.
Замість паніки її охопив дивний спокій. Змія теж не рухалася. Нарешті повільно, сантиметр за сантиметром, жінка потихеньку відступила. Протягом усього часу тварина непорушно спостерігала за нею.
— Зазвичай я боюся змій, сама не знаю, чому цього не сталося того разу, незважаючи на незначну відстань.
— Бо ти була у саду, — відповідаю я, — ще з часів Єви всім відомо, що жінка, яка перебуває поряд із деревом та змієм, знає, що їй робити.
— От ніяк я не второпаю: ти — дуже мудрий чи недоумкуватий?
— Я — старий, у тому віці, коли ти вже лише наполовину в тілі, а друга половина — то лише його тінь.
— Якраз навпаки: твоє тіло, мені здається, у бездоганній формі — і ніякої тобі тіні.
У нас тінню називають келих вина[6]. Випиваю ще один, блідо-червоного кольору. Гадки не маю, з якої риби зроблена страва на моїй тарілці.