Розговорилися, сідаємо на пісок. Собача влягається біля моїх ніг. Вона дивується, а я — ні. Собаки мене люблять, бо від мене пахне лісом.
Я показую їй те, що назбирав, розказую, що буду з ним робити. Вона пропонує мені вгадати, чим займається. Пробую: астроном, шахістка, морський біолог.
— Нічого такого особливого, я займаюся організацією турів.
Але сама не їздить.
— Інколи, якщо потрібна моя присутність.
То ми — колеги, кажу жартома.
— Мої туристи — багаті, а твої — бідні.
Дякую за «ти», що сприймається від молодої особи як особлива форма ввічливості. Ті, кого я супроводжую, мають гроші, їм доводиться платити за кожний етап своєї подорожі. Бідні просто не мають змоги втекти.
— Ну, тоді різниця полягає у пункті призначення: мої знають усе наперед.
Ті, кого супроводжую я, не знають маршрут, але ясно уявляють собі мету. Вони — налякані й мужні, невпевнені і нестримні. Один із Гвінеї-Бісау подорожував у трюмі корабля, заховавшись за кліткою із левами. Звірі зустріли його привітно, навіть терлися об ґрати клітки, як коти. Висадився він у Неаполі, де нікому не було діла до кольору його шкіри.
Жінка розповідає про подорожі, ми гуляємо пляжем аж до смерку. Потім ідемо до неї додому, щоб залишити там собаку. Вона запрошує мене піднятися, але я чекаю надворі. Ідемо в кіно, потім — до порту поїсти смажених кальмарів. Їй до вподоби мій тембр голосу. Чоловіки зазвичай регулюють його, щоб зацікавити жінку. «Заливаються солов’ями, щоб показати свою мужність. Ти — ні. Ти говориш як людина з людиною, не як чоловік із жінкою. Не намагаєшся зацікавити собою. І не усміхаєшся, хоча й у тебе є зморшки у куточках очей».
Не усміхаюся, бо не задумуюся.
— То тобі, щоб усміхатися, треба думати?
Я вважаю, що усмішка — це думка. Адже то вона усміхається. А я розтягую вилиці, примружую очі, але то не усмішка. То захисна реакція обличчя під час роботи різцем.
— Я роблю скульптури, — пояснюю.
— То скульптори не усміхаються? — запитує вона, здивована моїм поясненням.
Ми їмо кільця кальмарів і дивимося на порт. Рибальські човни коливаються від вітру, тому чутно глухе поскрипування трибів та тросів.
У містечку спокійно, народ удома, готує вечерю. Двома пальцями беруся за ніжку келиха. Вона накриває їх своїми руками.
— Інколи мене охоплює бажання обійняти дерево. Мені здається, що так я відчуваю, як всередині у нього течуть життєдайні соки. Не образишся, якщо я поводитимуся з тобою, як із деревом?
Набираю в груди повітря і дму на руки. Обережно витягую свою з-під її, залишивши їй келих. Вона хоче оплатити рахунок. Врешті платимо порівну. Я проводжу її додому.