Джон Варлі народився в Техасі й навчався у Мічиґанському державному університеті, отримуючи Національну стипендію за заслу­ги; можна припустити, що цей університет він обрав тому, що з усіх можливих варіантів МДУ розташовувався на найбільшій відстані від Техасу. Дехто з наукових фантастів має геніальні ідеї, а дехто володіє чудовим письменницьким стилем. Варлі — один із небагатьох щасливчиків, котрі можуть похизуватися тим і тим. «Авіаційний удар» був опублікований у 1977 році (під псевдонімом Герб Боем — поєднанням його середнього імені та материного дівочого прізви­ща, який він узяв через те, що в тому ж номері «Азімова» надрукували ще одне його оповідання), його номінували на премії «Г’юґо» та «Неб’юла», у 1983 році історія розрослася в роман «Тисячоліття», а у 1989-му її екранізували. Почавши її читати, ви не зможете відірватися. Тож ласкаво просимо на борт рейсу 128 компанії «Сан-Белт», що виконує політ із Маямі до Нью-Йорка. Однак пасажири, можливо, прямують до значно віддаленіших місць.

Я різко прокинулася від нечутного сигналу тривоги, що вібрував у голові. Він не вимкнеться, доки не сядеш, тож саме так я зробила. Навколо мене у затемненій кімнаті по одному чи парами спали члени групи захоплення. Я потягнулася, почухала ребра й поплескала Ґена по волохатому боці. Він перевернувся. Отакий романтичний початок.

Витираючи заспані очі, я намацала на підлозі свою ногу, пристебнула і підімкнула її. Потім побігла вздовж ліжкових рядів до штабу.

У півтемряві світилося інформаційне табло. Авіа­компанія «Сан-Белт», рейс 128 із Маямі до Нью-Йорка. 15 вересня 1979-го. Ми чекали на нього три роки. Я мала б зрадіти, але хто може дозволити собі це, щойно прокинувшись?

Лайза Бостон пробурмотіла щось, прямуючи повз мене до відсіку підготовки. Я пробурмотіла щось у відповідь і рушила за нею. Навколо дзеркал увімкнулися лампочки, і я навпомацки дісталася до одного з них. Позаду тупцяло ще троє. Я сіла, підімкнулася й нарешті змогла відкинутися назад і заплющити очі.

Однак заплющеними вони залишалися недовго. Хутчіш! Я сіла рівніше, щойно моїми жилами потекла не мішанина, яку я використовувала замість крові, а високо­енергетичне пальне. Озирнулася і побачила кілька ідіотських посмішок. Поруч були Лайза, Пінкі і Дейв. Під віддаленою стіною повільно крутилася перед аерографом Крістабель, прибираючи європеоїдних рис. Ми скидалися на гарну команду.

Я висунула шухляду і взялася за підготовку свого обличчя. Це вимагало щоразу більших зусиль. Із переливанням крові чи без — я була схожа на смерть. Правого вуха тепер бракувало повністю. Губи більше не стискалися, постійно оголюючи ясна. Тиждень тому я загубила вві сні палець. А тобі що до того, падлюко?

Поки я працювала, один з екранів навколо дзеркала засвітився. Молода усміхнена білявка, високе чоло, круг­ле обличчя. Достатньо крупний план. Рядок, що повз під зображенням, повідомляв: Мері Катріна Сондерґард, дівоче прізвище Трентон, Нью-Джерсі, вік у 1979-му — 25 років. Крихітко, сьогодні твій щасливий день.

Комп’ютер розплавив шкіру на її обличчі, щоб показати мені структуру черепа, покрутив його, видав зображення в поперечному розрізі. Я вивчала схожості з власним черепом і помічала відмінності. Непогано і навіть краще за те, що мені діставалося раніше.

Я зібрала набір зубів, не забувши про невеличку щілинку між верхніми різцями. Щоки заповнилися спеціальною замазкою. Із дозатора випали контактні лінзи, і я вставила їх в очі. Вкладки в носі розтягнули ніздрі. Вуха не мали значення: їх однаково приховає перука. Я натягнула на обличчя голу маску з пластиплоті й почекала, поки вона всотається. Уже за хвилину маска лягла ідеально. Я усміхнулася собі. Як гарно, коли в тебе є губи.

У віконці доставки щось клацнуло, й воно викинуло мені на коліна біляву перуку і рожевий одяг. Перука ще була гаряча — щойно від стиліста. Я натягнула її, потім вдягнула колготки.

— Менді? Ти отримала профіль Сондерґард?

Погляду я не підвела, адже голос упізнала.

— Прийом.