Він повільно, обережно повернувся подивитися на сліпу дівчинку. Вона сиділа рівнісінько, закинувши голову на твердий підголівник, а її ритмічне дихання нагадувало булькання води в страшенно забитій каналізації.

Її столик був опущений, на ньому стояла напівпорожня пластянка, а поруч лежав пакуночок із фольги, з якого висипалося щось на кшталт маринованих фруктів, і її чотки, що світилися в синюватому мороці, наче плутоній. Поки він спав, розвезли напої.

На дівчинці була сукенка з домотканої бавовни, рясно вигаптувана крикливими метеликами і пташками. Поки Раян розглядав свою сусідку, стримуючи бажання вщипнути себе, вона розривалася від невпинного задушливого кашлю з червоною мокротою. Нахрін це, подумав він і схопив свою торбу. Обережно прибравши сміття з її столика, він склав його на спинці крісла 10D й розстебнув свій пасок.

У салоні було спекотніше, ніж на грьобаному Юкатані. У внутрішньому вусі пульсувало, як завжди під час польо­тів, але здавалося, наче він опинився глибоко під водою, а не долає горішні шари атмосфери. Єдиними джерелами світла були оптоволоконні смужки вздовж проходу та кілька вогників над пасажирами — ті куняли над своїми ноутбуками або читали кіндли, запхавши у вуха навушники від айподів.

Почергово пересуваючи кінцівки з абсолютною зосе­редженістю, Раян підвівся зі свого місця, перекинув ногу над колінами дівчинки та опустив її в проході. Це був гарний план, і він поводився дуже обачно, але ступня на чомусь послизнулась, і чоловік витягнувся в шпагаті з придушеним зойком.

Коліна дівчинки уп’ялися йому в сідниці. Раян приготувався до криків та ударів кулаками, але нічого не сталося. Дівчинка так несамовито закашлялась, що він відчув її подих крізь сорочку. Змагаючись із панікою, Рейберн переліз через дівчинку в прохід, схопив свою торбу й перекинув її над опущеною вві сні головою пасажирки з місця 10D — огрядної квочки з вусами та подвійним оберемком зіщулених у неї на колінах дітей.

Він, мабуть, відключився години на дві. Літак смикався в повітряних ямах десь над неосвітленими просто­рами Мексики. У проході — нікого, лише виписували петлясті кола в такт стрибкам літака кілька горняток. Стюардеси ніде не було видно.

Раян поспішив проходом, намагаючись не наштовхуватися на звислі руки й ноги пасажирів. Останній ряд крісел перед туалетом був порожній, і чоловік кинувся до них, наче змучена морською хворобою людина.

Щойно Рейберн дістався до крісел, літак тривожно пірнув униз, і чоловік гупнувся на сидіння. Серце ка­латало як несамовите, м’язи тремтіли від припливу марно витраченого адреналіну. Коли він кинув торбу на сусіднє сидіння, вона здалася невагомою. От лайно, оце він завівся. Слід було випити. Можливо, стюардеса дозволить купити пляшечку чогось міцного. Хай йому грець, може, вона навіть вип’є разом з ним. Він заслуговує чогось гарного після всього, що пережив.

Раян поколисав свій речовий мішок стегном. Той був невагомим, бо порожнім.

Від шоку його немов струмом ударило. Розчахнувши замок-блискавку, Раян запхав руку в торбу й виявив, що дивиться, як стискаються його власні пальці, коли вони з’явилися з дірки в дні. У торбі були лише кілька скручених пар шкарпеток і труси-боксери — мокрі, клеїлися до стінок торби, вкриті якоюсь гидкою чорною пастою. Дірка в подвійному нейлоні з’явилася не тому, що тканина порвалася. Це була грьобана роззявлена кругла дірка, немовби тканина розчинилася… чи її щось пожувало.

— Бляха! — процідив Раян крізь зчеплені зуби, дивлячись у прохід, де його речі витягнулися аж до старого місця, наче розкладені на розпродажі. Він, похитуючись, пішов проходом, щоб зібрати липкі стоси свого одягу. Нарешті рука наштовхнулася на щось важке, і чоловік схопив предмет, вдячно шепочучи, але виявилося, що це набір для гоління.

Раян відчував, як прикипіли до нього погляди, й був переконаний, що хтось насміхається з його скрути, проте всі обличчя відвернулися, притиснувшись до сусідського плеча або відкинувшись назад із роззявленим ротом.

Вереск двигунів, здавалося, стих, літак нахилився вперед, і горнятка в проході покотилися до носової частини. Вони що, вже почали спускатися?

Кінець кінцем Раян дістався до свого старого місця. Ден і Лорі міцно спали. Килим навколо сліпої дівчинки в кріслі 11D був мокрий, мов губка, де-не-де рідина зібралася в калюжки. Мабуть, її знудило, з огидою подумав чоловік, або обмочилася. У проході його маски не було, тож вона, напевно, впала під сидіння, коли він тікав. Під час хитавиці вона могла покотитися геть, могла опинитися де зав­годно в цьому клятому літаку. Він не мав іншого виходу, крім як вирушити на пошуки.

Раян почав уклякати поруч зі сліпою дівчинкою. Літак знову смикнувся вперед, і чоловік беркицнувся на підлогу. Він витягнув руку, прикриваючи голову, і влучив оком у бильце крісла. Впав, засміявся через власну незграбність, аж тут його щось протнуло.

Падаючи, він переніс вагу на праву ногу, і його простромила стріла чистого болю — біль зосередився під правою колінною чашечкою й прогризався в ніжну плоть між пучком сухожиль і зворотним боком коліна.

За ціле життя Раян не відчував такого болю, аж доки не спробував випрямити ногу: те, що протнуло делікатний механізм його коліна, луснуло десь усередині, й біль залив увесь навколишній світ.

Завиваючи, він скрутився на підлозі й притиснув простромлене коліно до грудей. Раян безупинно скрикував, але не одразу збагнув, як дивно, що ніхто в літаку не реагує на нього.

Потягнувшись до пари на місцях 11B й 11C, він так рвучко зісмикнув із них ковдру, що Денів роман полетів у прохід. Подружжя гупнулося головами, і чоловік сповз тулубом на столик. Із його лівої ніздрі потекла цівка темно-­червоної крові, а за нею з’явився кінчик палички для розмішування кави. Його дружина відригнула, і з її роззявленого рота виповзло щось — червона тінь, залита яскравою артеріальною кров’ю.