— Хіба в літаку недостатньо вільних місць?

Стюард повернувся до хвостової частини проходу, щоб під фонограму допомогти інструктувати пасажирів.

Напевно, вона не лише сліпа, а ще й глуха, а може, не розуміє іспанської; дівчинка опустилася на місце 11D й сиділа, міцно стиснувши коліна та обхопивши торбинку ручної роботи в народному стилі.

Літак невміло смикнувся назад, а потім покотився на злітну смугу з такою запаморочливою хиткою швидкістю, що Раян замислився, хто кермує літаком. Може, сліпа дівчинка піде в кабіну й допоможе?

Турбіни закрутились, і Рейберн помітив, що дівчинка не пристебнула пасок.

— Сеньйорито, пасок слід пристебнути…

Вона ледь помітно гойднулася, але не відповіла. У руках дівчинка стискала крихітне розп’яття й низку пластмасових чоток, що світилися в темряві і які вона часто цілувала, підносячи до пухких потрісканих губ.

Стюардеса сіла і пристебнулася в передній частині літака. Вочевидь, відповідальність лягла на нього. Через почуття обов’язку та гуманність, подумав Раян, тягнучись, щоб пристебнути пасок сусідки.

— Дозвольте я допоможу вам…

Дівчинка схопила його руку спітнілими тремкими долонями. Вона скрикнула, наче прокинулась від глибо­кого сну й виявила, що її мацають; порожні очі витрі­щалися, немов бачили, як у вічній темряві плаває його обличчя.

Вирвавши руки, Раян спробував заспокоїти сусідку, більше не торкаючись її, але не вдавалося. Вона не чула або не розуміла його, і так перелякана польотом, посеред якого її раптом узявся лапати незнайомий чоловік. Почуваючись дещо присоромлено, Раян озирнувся в пошуках допомоги, але, схоже, ніхто нічого не помічав. Ревіння двигунів гучнішало й заглушило її зойк, а тоді якесь хитке п’яне пришвидшення втиснуло їх у крісла.

Коли шасі сховалось, а літак відірвався від землі, дів­чинка повернулася до своїх мовчазних молитов. Раян сів обличчям до стіни та зробив собі подушку зі світшота. Краплі дощу шмагали скло, а за вікном танцював, стікаючи кров’ю, миготливий червоний вогник на крилі. Містечко на узбережжі застрягло в клаптях туману, наче велетенський повітряний змій між гілок. Лише кілька загублених вогнів, що могли бути кораблями на морі, свідчили, що місто, яке він щойно покинув, досі внизу.

Рейберн був загартованим мандрівником. Міг спати де завгодно й за будь-яких обставин. Він міцно обхопив ногами свій речовий мішок на підлозі і спробував позбутися думок. Однак йому знадобилося трохи часу, адже щоразу, коли він поринав у дрімоту, сліпа дівчинка голосно кашляла в кулак.

Його думки продовжували повертатися до маски. Митник, побачивши її, закашляв кров’ю, але відпустив його. Невже це просто якийсь божевільний збіг? Плем’я хорокуа знищила хвороба, тож виходило, що їхній фольк­лор вигадав таких собі чарівних духів для захисту та помсти, але їм це не допомогло. Вони давно зникли, а їхня дивакувата сумна релігійка залишилася приміткою до антропологічної книжки, яка так захоплює мільйо­нерів, котрим кортить грати в покер з кровожерливими язичницькими богами. Невже ці маски стали таким собі розповсюджувачем вірусу? Це могло б дещо пояснити, якби він захворів, проте Раян почувався нормально, якщо не зважати на звичні тропічні висипки та розлади. З усіх проклять він вірив лише в прокляття бідності.

Вони піднялися на дев’ятикілометрову висоту, коли Раян вирішив, що не спатиме, а докладе всіх зусиль, аби набратися. Він кілька секунд розтирав очі долонями. Мабуть, слід перепросити сліпу дівчинку чи краще навіть пересісти. Раян повернувся, щоб оцінити її стан, і опинився віч-на-віч із маскою хорокуа.

Маска була на дівчинці. Білки її порожніх очей миготіли в щілинах, вирізаних під навислим, плямистим, як у ягуара, чолом. Кожна грань її кутастого обличчя була розмальована іншим тваринним принтом, ніби в цій мстивій потворі злилося все життя джунглів. А опинившись на обличчі сліпої дівчинки, маска ожила.

Стилізовані гіллясті роги, що стирчали з лінії підборіддя та скронь, мерехтіли кобальтовою синявою, наче полум’я газових ріжків. Перекручені ікла у вищиреному роті розчахнулися, мов штифти замка, а з судомних губ йому на сорочку бризнула цівка чорної крові.

Раян відстрибнув, гупнувся головою в багажну полицю та впав на своє місце. Кров, якою його забризкало, була холодна, липка й кишіла якимись прудкими створіннями, що, посмикуючись, зникли під одягом, перш ніж він устиг обтрусити їх. Інші пасажири не почули його крику. Покорчені дівочі руки перегородили шлях до відступу. Вона притискалася ближче, продовжуючи викашлювати згустки крові з паразитами, що просочувала його, і Раян тонув у цій крові, випроставши руки й намагаючись зірвати з дівчинки маску.

Маска відійшла зі звуком, який видають іржаві цвяхи, коли їх висмикують з гнилого дерева. Разом із нею відірвалося обличчя, і дівчинка втиснула Раяна в стіну, притискаючись до його грудей холодною липкою вилицею.

Прокинувшись, Раян, напевно, скрикнув. Обличчям він притискався до холодного вікна. Решта тіла свербіла від поту. Чоловік почувався п’яним, мовби закинувся кількома пігулками амбіену[31], хильнувши перед цим декілька чарок текіли.