— Що, в біса… агов? Хто, в біса…
Я звернула увагу на її голос, спроби відтворити який могли стати ще тією забавкою.
Мені спало на думку, що вона ще допитливіша, ніж я боялася. Здогадка була правильною. Мері вийшла з ванної і пройшла крізь ворота, наче їх там і не було; утім їх там і не було, адже ця штука працює лише в один бік. Жінка була загорнута в рушник.
— Господи Ісусе! Що ви робите в моїй…
У такі миті часто бракує слів. Вона знала, що має щось сказати, але що? «Перепрошую, ми, бува, не зустрічалися з вами в дзеркалі?»
Я натягнула на обличчя одну з найчарівніших усмішок стюардеси.
— Перепрошую за свою появу. Я все можу пояснити. Розумієте, я… — Я вдарила її у скроню, вона заточилася й важко гупнулася. Рушник упав на підлогу. — …Заробляю собі на коледж.
Жінка взялася підводитися, тож я вдарила її своїм штучним коліном під підборіддя. Вона залишилася лежати.
— Звичайне грьобане паливо! — просичала я, потираючи побиті кісточки пальців.
Але на це не було часу. Я вклякла біля жінки й перевірила пульс. Із нею все буде гаразд, але, здається, вона втратила передній зуб. Я на мить затрималася. Господи, мати такий вигляд без макіяжу, без протезів. Я була глибоко вражена.
Я схопила Мері під коліна й понесла до воріт. Вона висіла, як мішок розвареної локшини. Хтось потягнувся крізь портал, схопив її за ступні та смикнув. На все добре, люба. Як тобі ідея вирушити в довгу мандрівку?
Я сіла на її орендоване ліжко, щоб віддихатись. У неї в сумочці були ключі від машини й цигарки, справжній тютюн — на вагу крові. Я підпалила шість штук, прикинувши, що маю для себе ще п’ять хвилин. Солодкий димок наповнив кімнату. Таких цигарок більше не роблять.
Седан, орендований у «Герці», стояв на паркінгу мотелю. Я заскочила всередину й рушила до аеропорту. Глибоко вдихала багате на вуглеводні повітря. Бачила дорогу перед собою на сотні метрів уперед. Від перспективи мені мало не зробилося млосно, але я жила саме заради таких моментів. Неможливо пояснити, що таке опинитись у світі без технологій. Сонце розпеченою жовтою кулею сяяло в імлі.
Інші стюардеси підіймалися на борт. Дехто з них був знайомий із Сондерґард, тож я не базікала багато, нарікаючи на похмілля. Відмовка спрацювала, пролунало чимало співчутливих посміювань і лукавих коментарів. Вочевидь, це не було чимось надзвичайним. Ми піднялися на борт «боїнга-707» і приготувалися до зустрічі з баранцями.
Усе мало непоганий вигляд. Четверо солдатів з протилежного боку були наче близнюки тих жінок, із якими я працювала. До відльоту я не мала інших завдань, крім роботи стюардеси. Сподівалася, що ускладнень більше не буде. Одна річ — розвернутий в інший бік портал для закидання джокера до кімнати в мотелі, але «боїнг-707» на шестикілометровій висоті…
Літак був майже повний, коли жінка, роль котрої мала зіграти Пінкі, герметично зачинила передні двері. Ми покотилися до краю злітної смуги і піднялися в повітря. Я почала приймати замовлення на напої в першому класі.
Баранці були звичним для 1979 року явищем. Усі товсті й нахабні, вони не помічали свого життя в раю, як риби не помічають моря. Що думаєте, пані й панове, про подорож до майбутнього? Ні? Не можу сказати, що я здивована. А що, як я повідомлю вам, що цей літак прямує до…
Коли ми піднялися на крейсерську висоту, моя рука пікнула. Я подивилася на індикатор, прихований годинником «Леді Булова» та глипнула на двері однієї з убиралень. Відчула, як літак здригнувся від вібрації. Хай йому грець, не так швидко.
Портал був там, усередині. Я негайно вийшла і знаком наказала Даяні Ґлісон — голубоньці Дейв — піти в передню частину.
— Подивись-но на це, — сказала я, прибравши гидливого вигляду. Вона зробила крок до вбиральні, але зупинилася, побачивши зелене сяйво. Я вперлася черевиком у її корму і штовхнула. Ідеально. Дейв випала нагода почути її голос, перш ніж вигулькнути тут. Однак, озирнувшись навкруги, вона навряд чи зможе витиснути з себе ще щось, окрім крику…