Пінкі мала рацію. Дуже моторошний знак. Але зелене сяйво стабілізувалося під нашими поглядами з бозна-якою затримкою з протилежного боку. З порталу вистрибнула Крістабель.
— Запізнюємося на тридцять три, — повідомила вона. Не було сенсу розводити теревені про те, про що кожна з нас думала: справи кепські.
— Повертайся до туристичного класу, — віддала команду я. — Будь хороброю, всім усміхайся, але злегка перегравай, зрозуміла?
— Домовились, — озвалася Крістабель.
Ми швиденько взялися за інших без жодних пригод. Часу на розмови не було. За вісімдесят дев’ять хвилин рейс 128 мав розлетітися на шматки над горою, незалежно від того, впораємося ми чи ні.
Дейв пішла до кабіни пілотів, щоб переконатися, що екіпаж не завдаватиме нам клопотів. Ми з Пінкі мали попіклуватися про перший клас, а тоді повернутися до Крістабель і Лайзи в туристичний. Ми розіграли стандартну схему «кава, чай, молоко», покладаючись на свою швидкість та їхню інертність.
Я нахилилася до двох крісел ліворуч.
— Вам подобається політ?
Бах-бах. Двічі натиснути на гачок, притиснувши дуло до їхніх голів так, аби цього не бачили інші баранці.
— Привіт, народ. Я Менді. Летіть зі мною.
Бах-бах.
На півдорозі до кухні за нами допитливо спостерігали кілька людей. Проте люди не здіймають галасу, доки не переконаються напевно. Один баранець із заднього ряду підвівся, і наступну кулю я віддала йому. Тепер при тямі залишалося тільки вісім пасажирів. Я забула про усмішку й вистрілила чотири рази поспіль. Пінкі подбала про решту. Ми прожогом кинулися на інший бік завіси, й саме вчасно.
У задній частині туристичного класу піднявся галас, хай навіть близько шістдесяти відсотків баранців уже були оброблені. Крістабель глипнула на мене, і я кивнула.
— От що, народ! — зарепетувала вона. — Я хочу, щоб ви помовчали. Заспокойтеся й послухайте. Гей, ти, йолопе, заткай пельку, поки я не запхала ногу тобі в сраку!
Подиву від її слів вистачило, аби дати нам трохи часу. Ми вишикувалися стрілковою вервечкою поперек салону, тримаючи напоготові зброю, і, спершись на спинки крісел, націлились у проріджене, збите з пантелику стадо з тридцяти баранців.
Пістолетів здебільшого вистачає, аби побожний страх відчули всі, крім хіба що якихось відчайдухів. По суті, звичайний електрошоковий пістолет — це просто пластмасова паличка з двома акумуляторними пластинами, між якими десь п’ятнадцять сантиметрів. У ньому недостатньо металу, щоб налякати когось викраденням літака. І для всіх людей починаючи з кам’яної доби до 2190 року він не більше нагадує зброю, ніж кулькова ручка. Тому технічний відділ втискає їх у пластмасові корпуси справжніх бластерів, як у Бака Роджерса, з купою кнопок, миготливих вогників і схожим на кабаняче рило стволом. Навряд чи комусь із баранців колись щось схоже траплялося на очі.
— Ми опинились у великій небезпеці, а часу мало. Вам слід точно дотримуватися моїх інструкцій, і тоді з вами все буде гаразд.
Не можна давати їм час на роздуми, слід покладатися лише на свій статус Владного Голосу. Ця ситуація однаково не матиме для них сенсу, хай як ти її пояснюватимеш.
— Хвилиночку, гадаю, ви зобов’язані…
Повітряний адвокат. Я не вагаючись прийняла рішення: натиснула на спусковий гачок свого пістолета й застрелила його.