— Ми помітили її біля аеропорту. Можемо допомогти тобі прослизнути всередину ще до зльоту, тоді ти будеш джокером.

Я застогнала і подивилася на обличчя на екрані. Ельфреда Балтімор-Луїсвілль, начальниця оперативної коман­ди: позбавлене життя обличчя й крихітні щілинки замість очей. А що поробиш, якщо всі твої м’язи померли?

— Гаразд.

Як дають, то бери.

Вона вимкнулась, а я витратила дві хвилини на спроби вдягнутися, не відриваючи погляду він екранів. Запам’ято­вувала імена та обличчя членів екіпажу плюс кілька відомих про них фактів. Потім поспіхом кинулася наздоганяти решту. Витрачений після першого сигналу тривоги час — дванадцять хвилин і сім секунд. Нам краще поквапитися.

— Клятий «Сан-Белт», — вилаялася Крістабель, смикаючи свій бюстгальтер.

— Принаймні вони відмовилися від високих підборів, — зауважила Дейв.

Минулого року нам довелося б балансувати проходами на восьмисантиметрових платформах. Усі ми були вбрані в коротенькі рожеві сукні з синіми та білими діагональними смужками спереду, а на плечах мали такі самі торбинки. Я метушилася, намагаючись пристебнути до голови не­оковирний капелюшок-таблетку.

Ми підтюпцем побігли до штабу оперативного контро­лю й вишикувалися біля воріт. Тепер від нас нічого не залежало. Ми могли лише чекати, коли ворота відчиняться.

Я стояла перша, за кілька кроків від порталу. Довелося відвернутися від нього, позаяк від цього видовища паморочилося в голові. Натомість зосередилася на спогляданні карликів, які сиділи за своїми консолями, купаючись у жовтому світлі, що лилося з екранів. Жоден із них не подивився на мене. Ми їм не надто подобалися. Вони мені теж. Усі якісь поморщені, змарнілі. Наші товсті ноги, сідниці та груди — докір для них, нагадування, що Викрадачі їдять уп’ятеро більше за них, аби зберігати для маскараду пристойну зовнішність. А ми тим часом продовжуємо гнити. Одного дня за консоллю опинюсь я. А потім мене вбу­дують у консоль, ув’язнивши нутрощі, і від мого тіла не залишиться нічого, крім смороду. Та й до дідька їх.

Я заховала пістолет у торбинці під мішаниною серветок і помад. Ельфреда подивилася на мене.

— Де вона? — поцікавилася я.

— У кімнаті в мотелі. Вона була на самоті з десятої вечора до дванадцятої години у день вильоту.

Виліт був призначений на 13:15. Часу в неї обмаль, і вона поспішатиме. Добре.

— Ти можеш підстерегти її у ванній кімнаті? Найкраще було б у самій ванні.

— Ми працюємо над цим.

Ельфреда намалювала кінчиком пальця щось схоже на усмішку на позбавлених життя губах. Вона знала, як я люб­лю діяти, але завжди казала: як дають, то бери. Однак запитання нікому не нашкодять. Люди завжди найбеззахисніші, коли витягаються, занурившись по шию у воду.

— Уперед! — крикнула Ельфреда.

Я зробила крок у портал, і все одразу пішло не так. Я вийшла з дверей ванної кімнати й дивилася на спальню. Розвернулась і крізь туман у порталі помітила Мері Катріну Сондерґард. Я аж ніяк не могла дістатися до неї, не ввійшовши знову до порталу. Не могла навіть вистрілити так, щоб не влучити у когось із протилежного боку.

Сондерґард стояла біля дзеркала — в найгіршому місці. Небагато людей швидко впізнають себе, але вона дивилася прямісінько на себе саму. Жінка побачила мене, її очі витріщилися. Я зробила крок убік, ховаючись від її погляду.