З того, що Раянові вдалося знайти в друкованих джерелах, він зробив висновок, що маски були недоброзичливим варіантом латиноамериканських фей, яких називали дуенде[27]. Це слово походило від іспанського dueño, господар, адже вони були справжніми господарями тих місць, де жили поруч із людьми. Утім іспанська назва, яку дали їм (та й самим хорокуа) сусіди, більше пасувала духам, котрих ніхто не бачив, проте всі боялися, — diablitos, дияволята.

Раян зібрав неймовірні погребальні амулети народу моче[28] під час подорожі-розвідки Колумбією та Перу й успішно надіслав їх своєму таємному клієнтові в Каліфорнію. Він полетів до міста Панама, а звідти поїхав джипом до Кордильєри-де-Таламанки, аби вирушити в похід до Серро-ла-Муерте й розслабитись. Він не сподівався знайти жодних сліди культури хорокуа в музеях примітивних культур і пастках для туристів у безіменних гірських поселеннях. Так і сталося. Самі підробки та імітації — сміття, видовбане з бальси й навмання розфарбоване акриловими фарбами метисами з гір, котрі знали про хорокуа менше за найнедоумкуватішого Раянового клієнта.

Раян Рейберн ІІІ ніколи не завдавав собі клопоту підга­няти успіх. На цьому шляху чекають тільки божевілля та виразки, достатньо спитати в Раянів ІІ й І. Він просто дозволяв усьому гарному притягатися до нього, як завжди і бувало. Стара сліпа жінка перед хижею з холодиль­ником, наповненим теплою, як кров, фантою, зробила дивний жест і закашлялася в кулак, коли він запитав її внучку про хорокуа. Закашлялася в покручену артритом клішню, а коли розтиснула пальці, з долоні злетів червоний метелик.

Дівчинка прикинулася німою, але, допиваючи третю фанту, Раян потинявся поселенням. Усі чоловіки пішли на полювання або рубати дерева, і його не бачив ніхто, крім голого хлопчака, у котрого ще навіть яєчка не опустилися. Хижки купчилися восьмикутником навколо криниці обабіч ідола з мильного каменю заввишки по пояс, такого обвітреного й потертого, що його вирізьб­лені риси перетворилися на ледь помітні западинки.

Раян мало не скрикнув і підкинув у повітря свою бляшан­ку з газованою водою. Це було село хорокуа або його реконструкція, однак імовірність другого варіанту невисока. Чимало племен у цій місцевості ховали своїх небіжчиків під власними будинками, а потім ішли далеко геть. Місце, на якому колись жило вимерле плем’я, нагадувало Чорнобиль кам’яної доби.

Після цього знову з’явилася сліпа старушенція й продала йому за двісті доларів маску. Так Раян збирався розповідати всім допитливим. Він розповів собі цю історію достатню кількість разів, аби майже повірити в неї самому. Те, що сталося насправді, навряд чи було його найгіршим у житті вчинком, тож немає сенсу воскрешати спогади про це.

Маска була автентичною. Здавалося, вона важить кілька­десят кілограмів, проте насправді вирізана з якоїсь невідомої багряно-чорної деревини з джунглів і легша за воду. Фарбами слугували природні барвники: темний інди­го отримували з azul mata[29], бліде прозоре золото — з цибуляного лушпиння, полум’яно- помаранчевий — з плодів аннато[30], багряно-фіолетовий добували з залоз вимираючого молюска, якого називали munice. Несподіваний спалах глибокого тьмяного червоного кольору на зворотному боці маски скидався радше на дикунський підпис, ніж на випадковість, і це, напевно, піднімало її вартість.

У нього вже був постійний покупець — власне кажучи, двоє, і вони несамовито заздрили один одному та змагалися. Коли його літак приземлиться в Лос-Анджелесі, він зможе віддати маску за п’ятдесят тисяч, а то й удвічі більше, якщо протримає її достатньо довго, аби розпустити стримані чутки, що обернуться війною ставок.

Змучений старший стюард притримав для нього двері, не перевіряючи документів. Вийшовши на бетонну смугу, Раян неначе потрапив під видихнутий твариною смерч. З усіх боків злітну смугу стінами смарагдового вогню оточували джунглі. «Боїнг-727» компанії «Pura Vida» нудьгував, чекаючи, поки останні заблукалі пасажири поквапом піднімуться трапом і зникнуть усередині.

Салон був заповнений трохи більше ніж наполовину. Близько п’ятдесяти пасажирів, дві третини з них — американці. Люди здебільшого вже вимкнули лампочки й намагалися заснути на подушках із переробленого паперу, скрутившись калачиком під тонкими нейлоновими ковдрами.

Знайшовши своє місце, Раян застогнав. 11А, під вік­ном, прямо біля крила, поруч із довговолосим та бородатим європейцем і повногрудою азіаткою, котра вовтузилася й налагоджувала несправну вентиляцію на стелі. Обережно підвівшись, аби дозволити йому протиснутися на своє місце, чоловік назвався Деном, а дружину відрекомендував як Лорі.

— Хочете щось почитати? — запропонував він, про­стя­гаючи книжку в паперовій обкладинці. — Я сам написав.

— Досить набридати людям, любий, — пробурмотіла його дружина.

Раян похитав головою й витягнувся на порожніх кріслах з протилежного боку проходу.

Стюардеса розпочала свою пантоміму з інструкціями до польоту, показуючи жестами, як надіти маски та де розташовуються аварійні виходи, під тріскучий супровід іспанською мовою, коли остання пасажирка, затинаючись, подолала вузький прохід і мало не всілася на Раянову торбу.

Рейбернові вдалося вчасно вихопити свій багаж з тіні велетенських сідниць, що опускалися прямісінько на нього. Він уже збирався був сказати: «Дивися, куди сунеш, ідіотко», коли побачив білий ціпок, затиснутий у товстій старечій руці.

Раян заціпенів. Він припав до вікна, а якби сидів біля аварійного виходу, то схопився б за ручку, смикнув її й вистрибнув на крило.

Виставивши перед собою для захисту руку, він спробував протиснутися подалі від цього місця. Сліпа жінка наштовхнулася на стюарда, котрий допомагав їй сісти, потім на бильце сидіння 11С і, намагаючись схопитися за щось рукою, впала йому простісінько в обійми.

Придивившись уважніше, Раян побачив, що сусідка — зовсім дівчинка, років тринадцяти, з довгим кінським обличчям і жахливим рубцями від вугрів. Очі на обличчі випиналися, немов не повністю закручені лампочки. Зіни­ці закотилися, наче дивилися крізь стелю, напівприкриті важкими сонними повіками. Її білий ціпок смикнувся і влучив Раянові по ногах.

Раянові знадобилася мить, аби віддихатись, і трохи більше, щоб опанувати думки. Якщо вільних місць так багато, якого біса її посадили біля нього? Молодий самот­ній американець сидить поруч зі сліпою дівчинкою-іноземкою — ця ситуація напрошувалася на неприємності.