Ден Сіммонс — автор відзначених нагородами науково-фантастичних романів, романів у жанрі фентезі-горору («Розрада мертвечини») та оповідань з елементами обох цих стилів. Перед вами одне з його найкращих оповідань, видатний завдяки своїй чіткості й небагатослівності твір. Сіммонс зауважує, що за дві хвилини сорок п’ять секунд можна послухати поп-пісню… покататися на американських гірках… або цього часу вистачить для споглядання чиєїсь смерті.

Роджер Колвін заплющив очі, сталева поперечина опустилася йому на коліна, і почався крутий підйом. Він чув, як калатає важкий ланцюг і скриплять на сталевих рейках сталеві коліщата, рухаючись угору першим підйомом на американських гірках. Хтось позаду нервово засміявся. Нажахане висотою серце боляче гупало в грудях, Колвін глипав навколо крізь розчепірені пальці.

Попереду повільно здіймалися металеві рейки та біла дерев’яна рама. Колвін сидів у першій машинці. Він опустив руки й міцно вчепився в захисну металеву поперечину, відчуваючи, як висихає під пальцями піт, залишений долонями його попередника. У машинці позаду хтось хихотів. Він повернув голову так, аби зазирнути за край рейок.

Вони вже були дуже високо, але продовжували підійматися. Доріжка й паркувальні майданчики дедалі меншали, люди зробилися такими крихітними, що поодинці їх неможливо роздивитись, а натовпи перетворилися на суцільні кольорові килими, що злилися з просторішою мозаїкою геометрії вулиць і вогнів, коли в полі зору з’яви­лося місто, а потім і цілий округ. Вони з брязкотом дерлися вище. Синє небо темнішало. Колвін бачив у блакитному мареві вигин земної кулі. Він збагнув, що вони опинилися над якимось озером, бо помітив сонячних зайчиків на гребенях хвиль за кілька кілометрів під дере­в’яними шпалами. Коли вони промчали крізь холодну хмарину, Колвін заплющив очі й негайно розчахнув їх, бо скреготіння ланцюга змінилося, кут підйому зробився не таким стрімким і вони досягнули верхівки.

І подолали її.

За нею нічого не було. Двійко рейок звивалися та обривалися просто в повітрі.

Коли машинка смикнулася вперед і вниз, Колвін вчепився в захисну поперечину. Роззявив рота й закричав. Почалося падіння.

— Найгірше вже позаду.

Розплющивши очі, він побачив Білла Монтґомері, котрий простягнув йому келих. Звук реактивних двигунів «ґольфстріма» здавався приглушеним бурмотінням на тлі м’якого сичання повітря, що сочилося з вентиляційних отворів. Колвін узяв напій, вимкнув кондиціонер і визирнув у вікно. Міжнародний аеропорт Лоґан уже зник із поля зору, і він міг роздивитися внизу Нантакет-Біч, бухту, поцятковану незліченними білими трикутничками вітрил, і океанські простори. Вони продовжували підійматися.

— Чорт забирай, ми щасливі, що цього разу ти вирішив приєднатися до нас, Роджере, — звернувся до нього Монтґомері. — Гарно, що вся команда знову зібралася разом. Як у старі часи.

Він усміхнувся. Трійко інших чоловіків у салоні підняли свої келихи.

Колвін погрався з калькулятором, що лежав у нього на колінах, і сьорбнув горілки. Глибоко вдихнув і заплющив очі.

Страх висоти. Неминучий страх. Йому шість років, він у клуні, падає з сінника, політ здається нескінченним, час розтягується, гострі зубці вил здіймаються назустріч. Приземлився так, що йому аж памороки забило, впав щокою і правим оком на солому за кілька сантиметрів від сталевих вістер вил.

— Компанія вже готова до кращих часів, — озвався Ларрі Міллер. — Двох з половиною років негативних відгуків у пресі достатньо. Готуйся побачити завтра запуск. Усе починається спочатку.

— Ну годі, годі, — відповів Том Вайскотт. Ще й полудня не було, а Том уже добряче набрався.

Колвін розплющив очі й усміхнувся. Разом із ним у літаку — чотири віцепрезиденти корпорації. Вайскотт досі проєкт-менеджер. Колвін притиснувся щокою до скла й дивився, як унизу пропливає затока Кейп-Код. Він прикинув, що вони летять на висоті від трьох із половиною до чотирьох кілометрів і продовжують підійматися.

Уявив собі будівлю заввишки п’ятнадцять кілометрів. Він заходить у ліфт із вкритої килимом підлоги горішнього поверху. Підлога в ліфті скляна. Шахта ліфта простяг­лася під ногами на 4 600 поверхів, і кожен позначений галогеновою лампочкою — паралельні промені світла зближаються в чорному повітрі, аж доки не зливаються в суцільне сяйво на відстані п’ятнадцяти кілометрів.