Вийшовши з вбиральні, Джон виявив, що на нього чекає поголений до блиску чоловік. Його вбрання нагадувало гелловінську версію керівника в галузі комп’ютерної індустрії: темно-синій спортивний піджак, краватки немає, джинси, кросівки. Очевидно, американець. На його обличчі з’явився вираз однобічного впізнавання, до якого Джон досі не звик, напевно, через те що цим людям впізнавання на здавалось однобічним. Він знав, хто такий Джон, і Джон мав зрадіти зустрічі з ним. Кожна людина — зірка власної історії.
Чоловік звернувся до Джона на ім’я і простягнув руку. У ній матеріалізувалася візитівка, прикрашена печаткою посольства. «РАССЕЛ ҐАЛЛАХЕР, КУЛЬТУРНИЙ АТАШЕ». Джонів обмежений досвід підказував, що такі слова, як «культурний» і «аташе», зазвичай є прикриттям для розвідки.
Він спробував повернути картку, але Ґаллахер наполягав, щоб Джон залишив її собі. Джон поклав її в кишеню й поцікавився:
— Ви моя довірена особа?
У Ґаллахера був хлоп’ячий сміх, наче його лоскочуть, хоча вік уже почав залишати свої позначки навколо очей і відсувати назад лінію волосся.
— На жаль, ні. Ви не надто популярний у посольстві. Вам, напевно, вже відомо, що вони намагалися завадити вашому приїзду сюди.
Джон здогадувався, що для останніх рудиментарних прихильників Адміністрації він може виявитися персоною нон ґрата. Однак те, що посольство намагалося перешкоджати його появі на міжнародній конференції, просто приголомшило. Невже цим людям більше не було чим зайнятись?
— Між іншим, — зізнався він Ґаллахеру, — я про це нічого не знав.
Така необачність змусила аташе розреготатися ще дужче. Щось він занадто старається, подумав Джон.
— Виявилося, що вашій подрузі, професорці Армастус, не подобається, коли її залякують. Вона теж має друзів. Що більше клопоту завдавало собі посольство, то рішучіше організатори збиралися побачити вас тут. До речі, чудовий виступ.
— Я з нею познайомився лише сьогодні ввечері. Та однаково дякую.
— Послухайте, — озвався Ґаллахер, упевнений, що далі їхня бесіда покотиться як помащений віз, — я тут з власної волі, аби повідомити вам, що безліч людей вдячні вам за те, що ви зробили.
— Ще раз дякую.
Аташе подивився на Джона з якимось милим нахабством.
— Мій батько — ветеран В’єтнамської війни, служив у сімдесят першому та сімдесят другому. Був залучений до операції «Фенікс»[15]. Тато завжди казав, що вона отримала таке недоречне ім’я, бо розробляли її генії, а втілювали ідіоти. Однак все одно це була наша найефективніша зброя проти В’єтконґу. Після війни навіть комуністи визнали це. Батько служив у Сайґоні і казав мені, що в сімдесят другому середня тривалість перебування на керівній посаді лідера комуністичного осередку складала чотири місяці. Те, за що ви виступаєте, анітрохи не гірше за вчинки мого батька під час операції «Фенікс», якими він пишався. Я просто хочу, аби ви знали, що тут є чимало людей, які захоплюються вами.
Готуючи чернетку своєї службової записки, Джон справді ознайомився з програмою операції «Фенікс». Він довідався, що ЦРУ давало внутрішню обіцянку, що «Фенікс» «відповідатиме загальноприйнятим законам військового часу». Також він дізнався, що дехто з американських офіцерів, залучених до операції, написали заяву на звільнення, оскільки вважали свої завдання аморальними. Джон стояв там і дивився на Ґаллахера. Його призначення до неперспективної Естонії багато про що свідчило. Його батько полював на комуністів. А найнахабнішим вчинком, на який міг наважитися його син, було кинути власному посольству виклик, аби підбадьорити Джона. Консерватизм, прихильником якого Ґаллахер, безсумнівно, був, не вважався порядною філософією. Це був поганий тон. Декілька секунд вони обидва помовчали.
— Хочете випити? — поцікавився Ґаллахер. — Схоже, ви не відмовитеся від чарочки.
Джонові не хотілося пити. Але не відмовився. О десятій вони разом вийшли з «Віру» назустріч безсмертним сонячним променям талліннського літнього вечора. Джон поцікавився у Ґаллахера, скільки років він тут служить.
— Раніше я служив у Греції. Десять років. А до того — в морській піхоті. У дев’яносто восьмому отримав звання капітана. Рано вийшов у відставку, аби порозважатися.
Вони пішли до центру старого міста. У присмерковому світлі будинки здавалися яскравими, як кадри з мультфільмів. Люди пили в кафе на хідниках, пили дорогою, пили, чекаючи, поки банкомати висунуть язички купюр. Джон помітив кілька групок молодих росіян із посоловілими очима й нетвердою ходою, шотландців, що трималися попід руки й горлали пісні, курців під стінами кожного бару, які ледве трималися на ногах. Також помітив крихітних старих жебрачок, вбраних у дрантя, що не відповідало порі року — всі вони мали такий вигляд, наче страждали від якогось непорушного циганського прокляття. Джон запитав у Ґаллахера: