— Надзвичайні обставини! — крикнув він. — Пілот мусить негайно змінити курс!
Щось влучило в дах літака. Корпус розчахнувся, метал скрутився, наче знята з банана шкурка. Білявка зникла. Вереск надірваного металу розчинився в ударній хвилі повітря, що вийшло назовні. Френк розпачливо вчепився в сидіння, відчуваючи, як руки відриваються від тканини, а тіло засмоктує в отвір. Його знову викинуло в порожнечу, де починалося довге восьмикілометрове падіння, від якого скручувало шлунок.
— Ні! — крикнув він, нестямний від жаху. — Любий Боже, ні!
І активував перстень.
— Містере Вестон, я наполягаю. Якщо вам не потрібно в туалет, дозвольте мені застебнути ваш пасок безпеки.
Він стояв перед своїм кріслом, а білявка демонструвала ознаки роздратування. Роздратування!
— Це важливо, — пояснив Френк, намагаючись залишатися спокійним. — Менш ніж за хвилину цей літак розпадеться на шматки. Ви розумієте? Ми всі загинемо, якщо пілот не змінить негайно курс.
Чому вона стоїть там із таким недоумкуватим виразом? Він уже пояснював їй усе це!
— Ти, тупа корово! Заберися з дороги!
Френк відштовхнув дівчину вбік і помчав до кабіни пілотів. Зашпортався, впав, розлючено підскочив на ноги.
— Змініть курс! — заволав він. — Заради Бога, послухайте і…
Щось влучило в дах. Знову заревло, ударна хвиля, непереборна сила. Щось ударило його в голову, і Френк опинився під хмарами, перш ніж опанував себе. Він активував перстень і виявив, що продовжує висіти в порожнечі, ковтає розріджене повітря й тремтить від лютого холоду. З одного боку пошкодженого літака, що падав, висіла, наче приклеєна, мішанина розрізнених уламків. Навколо звисали ще якісь фрагменти; один із них, напевно, був білявкою.
Хмари пропливли далі. Унизу світлом і водою миготіло широке море. Шлунок Френка стиснувся від приголомшливого жаху — коли він дивився на хвилі, його прихована акрофобія посилювалася й розривала кожну клітину. Впасти в море — це наче гупнутися на бетонну підлогу, і він залишатиметься при тямі до самого кінця. Френк судомно активував перстень і негайно знов опинився високо в повітрі, маючи майже хвилину благословенного падіння.
П’ятдесят сім секунд чистого пекла.
Повторити.
Повторити.
Повторювати знову й знову, бо альтернатива одна — впасти в море, що вже чекало внизу.
П’ята категорія. Том Бісселл
Том Бісселл — один із найкращих та найцікавіших (це не завжди одне й те саме) американських письменників. Окрім нонфікшену на кшталт огляду завбільшки з книжку «Додаткове життя: чому відеоігри мають значення», він розробляв сценарії до відеоігор, серед яких «Механізми війни», а в співавторстві написав книжку «Горе-творець: моє життя всередині “Кімнати”, найвидатнішого поганого кіно всіх часів», екранізація якої з режисером та виконавцем головної ролі Джеймсом Франко отримала чимало нагород. Бісселл, котрий висвітлював війни в Перській затоці як журналіст, також знайшов час для написання кількох надзвичайних оповідань. Ця історія — про автора кількох неоднозначних юридичних службових записок, який приходить до тями в безлюдному авіалайнері, що здійснює рейс із Естонії, — один із найкращих його творів.
Джон прокинувся десь над Атлантичним океаном. Він напружений, як оголений дріт, мозок зголоднів. Дивно, він не пам’ятає, як заснув чи навіть що хотів спати. Він ніколи не спить у літаках. Завжди працює. Його останній спогад: він п’є дієтичну колу, базікає з сусідкою Янікою, високою естонкою з обличчям пустотливої лісової німфи, котра розповіла Джонові, що вперше подорожує до Сполучених Штатів. Він точно не пригадує, як натягнув аж до підборіддя ковдру чи запхав під голову дивовижну м’яку подушку, яку тепер відчуває. Він би таке запам’ятав. За звичкою, що виникла ще в дитинстві, він ретельно фіксував положення, в якому засинав: ложка, ножиці, мрець, ембріон чи зірка. Лише двічі в житті він прокинувся в тому самому положенні. Джон вважав сон такими собі мандрами в часі. Щось відбувається, з’являються думки, рухаються частини тіла, а ти про це не знаєш.