Потягнувшись, Френк обійняв жінку, серце продов­жувало несамовито гупати від задоволення можливістю завдати болю. Він уміло поцілував її, легенько покусуючи зубами. Пробігся руками по жіночому тілу, і тканина сукні зашурхотіла, падаючи з плечей. Френк укусив трохи сильніше й відчув, як жінка напружилася.

— Не роби цього! — різко кинула вона. — Ненавиджу, коли так роблять!

Поганий знак. Френк подумки продовжував рахувати секунди, тягнучись до вимикача. У темряві жінка зіщулилась і стала дужче висмикуватися з його рук.

— Ненавиджу темряву! Невже ти такий, як усі?

Два погані знаки. Двадцять секунд, аби піти. Є ще час для швидкої розвідки. Його руки взялись обмацувати жіноче тіло, рухаючись із натренованою наполегливістю. Вона зітхнула від задоволення.

Чоловік активував перстень.

— Френку!

Він потягнувся вперед і обійняв її, цього разу не роб­лячи жодних спроб гризти її або кусати. Одяг із шурхотом упав на підлогу, і шкіра заблищала, мов перлина в променях світла. Френк подивився на жінку, щиро захоплюючись, і рухи його рук подарували їй насолоду.

Вона заплющила очі, увіп’ялася нігтями йому в спину.

— Розмовляй зі мною, — наказала наполегливо. — Розмовляй зі мною!

Він почав лічити секунди.

Пізніше, коли вона спала задоволеним сном, він відпочи­вав, курив і розмірковував, навдивовижу зачарований. Він був ідеальним коханцем. Казав і робив саме те, чого вона хотіла, й точнісінько в тому порядку, як їй хотілося; а найважливіше було те, що він казав і робив усе без жодної її підказки. Він став віддзеркаленням її самої. Луною її потреб, чом би й ні? Він важко працював, аби укласти мапу її бажань. Розвідував, досліджував, стирав усі помилки. То хіба ж він міг не стати ідеальним?

Френк обернувся й подивився на жінку, бачачи перед собою не плоть і кров, а щабель драбини, що веде до прийняття. Френк Вестон подолав довгий шлях. І збирався продовжити рух угору.

Жінка зітхнула, розплющила очі, подивилася на класично привабливі риси його обличчя.

— Люба!

Він сказав саме те, що вона хотіла від нього почути.

Вона знову зітхнула, однак цього разу з іншою інто­нацією.

— Ми побачимося сьогодні ввечері?

— Ні.