— Френку! — Від люті жінка аж здибилась. — Чому ні? Ти казав…

— Я знаю, що казав, і кожне моє слово було щирим, — урвав її він. — Але мушу летіти до Нью-Йорка. У справах, — додав він. — Зрештою, треба заробляти собі на життя.

Вона проковтнула приманку.

— Можеш про це не турбуватися. Я поговорю з татком, і…

Він накрив її вуста своїми.

— Я однаково мушу йти, — повторив наполегливо. Його руки під ковдрою робили те, чого їй від них хотілося. — А коли я повернуся…

— Я розлучуся, — підказала жінка. — Ми поберемося.

«Різдво», — подумав Френк, коли небо залилося світанком.

«Гайда, лети зі мною! — співалось у пісні. — Я нова блискуча комета…» Дві стюардеси (самі очі й ноги) з шовковим волоссям і поведінкою «дивись на мене, бо я гарненька, але не мрій колись мене торкнутись», екіпаж літака і ще сімдесят три пасажири, лише вісімнадцять з яких летіли першим класом. Місця вистачало всім, і Френк радів цьому.

Він почувався втомленим. Ніч була гарячкова, ранок не кращий. Приємно посидіти й відпочити, затишно пристебнувшись у кріслі, що набувало твоєї форми, поки реактивні двигуни ковтають повітря і викидають позад себе рукотворний ураган, який розігнав літак злітною смугою та підняв у небо. Лондон залишився позаду, хмари залишилися внизу, схожі на клаптики брудної вати, і нарешті посеред неосяжної блакитної райдужки сяяло тільки всевидюще око сонця.

«На захід, юначе», — самовдоволено подумав він. Чому? Окрім любові до подорожей, не було причин, хіба що коротенька відсутність може змусити серце покохати міцні­ше. До того ж у польотах є життєва енергія. Френкові подобалося дивитися вниз і думати про всю ту пустку між ним і землею. Відчувати, як стискається від акрофобії шлунок, чарівне відчуття страху, яким насолоджуєшся в цілковитій безпеці. У літаку висота не має значення. Варто лише дивитися перед собою, і почуватимешся, як у потязі.

Френк відстебнувся, витягнув ноги й визирнув у вікно, коли капітанський голос повідомив через колонки, що вони летять на висоті понад десять кілометрів зі швидкістю близько восьмисот п’ятдесяти кілометрів на годину.

За вікном видно було небагато. Небо, хмари внизу, вістря хиткого металевого листа, який зветься крилом. Старе одоробло. Не те що білява стюардеса. Вона, погой­дуючись, пройшла повз, примружила очі у відповідь на його настирливу увагу. Чи зручно йому? Чи потрібна йому подушка? Газета? Журнал? Щось випити?

— Бренді, — озвався він. — З льодом і содовою.

Френк сидів на внутрішньому сидінні так близько до стіни, що стюардесі довелося зробити крок з проходу, щоб опустити відкидний столик і поставити його напій. Він підняв ліву руку і торкнувся її коліна, ковзаючи долонею до внутрішньої частини стегон, відчув, як вона напружилась, побачив вираз її обличчя. Суміш недовіри, образи, зацікавленості й міркувань. Довго це не тривало. Його права рука потяглася вперед і схопила дівчину за горло. Щоки залилися надлишком крові, очі повилазили, таця випала з рук і наробила безладу, коли руки стюарде­си стріпонулися від безпомічного страждання.

У Френкових думках автоматичний годинник вів відлік секунд. П’ятдесят дві… п’ятдесят три… п’ятдесят чотири…

Він натиснув на горбок на персні.

Відкидний столик тихенько клацнув, розкладаючись, бренді забулькотіло, виливаючись із мініатюрної пляшечки на лід. Стюардеса усміхнулася, показуючи відкриту бляшанку з содовою:

— Усе виливати, сер?