Яніка зникла. Імовірно, вирішила розім’ятися. Ці європейці з їхньою гімнастикою для польотів і оплесками після посадки. Усі ромбовидні шторки на ілюмінаторах опущені. Єдине джерело світла в салоні — сяяння помаранчевих ходових вогнів. Джон підняв свою шторку. Те, що він побачив, не могло бути правдою. Його рейс приземлявся в Нью-Йорку о четвертій дня. Це не був нічний переліт. Однак за вікном була ніч. Лише тепер Джон збагнув, що порожнє не лише місце Яніки. Решта понад сорок місць бізнес-класу теж були не зайняті. Він смикнув свій пасок.

Затишно спаровані трони бізнес-класу були комфортно розставлені салоном, а над головою не було полиць для багажу, які б заважали рухатись. На багатьох кріслах лежали покручені ковдри. З билець інших звисали досі ввімк­нені навушники. На підлозі — кілька подушок. Під численними сидіннями лежала ручна поклажа. Через ряд від Джона хтось залишив відкинутим столик, на якому стояли пляшечка червоного вина завбільшки з флакончик для парфумів і пластянка. Усі крісла оточувала атмосфера раптової покинутості.

Щось сталося, подумав він, і всі кинулися до другого класу. Якийсь п’яний фін штрикнув ножем стюардесу. Серцевий напад. Він подумки тимчасово перекреслив жирним хрестом інші варіанти. Джон відсмикнув тоненьку синю завісу, котра дозволяла пасажирам другого класу лише уявляти, чого їх позбавили. Рука потяглася до заспокійливої реальності сірої в білу цятку перегородки, з якої звисала завіса.

Перед ним виднілися тридцять темних рядів порожніх крісел. Від шоку Джон зробив ще крок уперед. Потягнувся до свого айфона і відчув, що його немає на місці, ще до того, як рука торкнулася кишені. Попри темряву він побачив кілька нечітких обрисів у першому ряду: книжки в паперових обгортках, газети, дипломат. Що далі чоловік ішов, то темніше робилося, наче він заглиблювався в синтетичні джунглі.

Кроки вузьким проходом пасажирського літака здавалися чимось фундаментально хибним. Діставшись до суцільної темряви у хвостовій частині салону, Джон відчув, що застряг у пастці приголомшливо незнайомої комірчини. Руки намацували в темряві написані азбукою Брайля ознаки видимого світу. Відкидні сидіння стюардес були не зайняті. Біля одного з них був умонтований ліхтарик, який він витягнув з підставки. Кинув промінь світла на кухню — довгі сріблясті полиці мали такий вигляд, наче розташовувалися на підводному човні, а в найвіддаленішому закапелку стояв порожній візок. Джон розвернувся, світло ковзнуло багажним відділенням із позначкою «ПЕРША ДОПОМОГА», а потім упало на одні з аварійних дверей літака. Химерна річ — вони більше нагадували вхід до іґлу, ніж справжні двері. Крізь крихітний отвір чоловік бачив, як у беззоряному небі закручуються розрізані крилом шари хмар. Він повернувся до приладової панелі стюардес, яка вся була в кнопках і ручках. Попри те що рейс здійснювала компанія «Фінейр», усі написи були англійською. Внизу панелі розташовувалася червона кнопка «ЕВАК». Джон окинув поглядом кілька кнопок «ВИКЛИК» (усі темні), невеличкий зелений екран, що світився незрозумілою інформацією, кнопку для оголошень і нарешті знайшов панель освітлення, на якій не було кнопок — лише перемикачі, котрими він взявся клацати.

У різкому світлі, що ввімкнулося, Джон відчинив двері до туалету, трохи сподіваючись знайти там простору магічну кімнату, в якій кількасот людей із цього літака чекають на нього з конфеті й у гостроверхих ковпаках для вечірки. Проте там було порожньо, панувала приголомш­лива білість і пахло лайном та м’ятою. Металевий умивальник прикрашали прозорі бульки застояної води.

Джон помчав назад крізь другий клас та бізнес-клас і зупинився перед дверима до кабіни пілотів. Двері з вигляду були товсті, міцні. «Укріплені» — ось правильний термін, подумав він. Як рухатися далі, було незрозуміло. Будь-які прояви сили в безпосередній близькості від пілотів здавалися Джонові одночасно нерозумними й потенційно незаконними. Тому він постукав. Коли ніхто не відповів, спробував відчинити їх. Замкнено. Знову постукав. Помітив маленьку шафку заввишки йому до коліна. Всередині лежали чотири жовті рятувальні жилети і якийсь важкий сталевий повітряний компресор. Чоловік подивився на передній аварійний вихід — ще одна блискуча незбагненна штука; він не знав, чи зможе зрозуміти, як її відчинити, навіть якщо спробує. Та й навіщо? Однак те, що він почав розмірковувати про можливий вихід, уже було не надто гарною прикметою.

Джон спітнів. Його тіло нарешті прийняло, проаналізувало й відкинуло інформацію, яку надсилав мозок, і почало безглузду контратаку. Тіло виплюнуло нещодавно поглинуту їжу зі шлунка — своєї військової бази — у звивини кишківника. Чоловік заціпеніло стояв там, прислухаючись до свого серцевого насоса, до того, як наповнювалися й випускали повітря легені. Завісу, що розмежовувала свідомі і несвідомі функції, зірвали з кілець. Здавалося, вся нервова система зосередилася на тому, аби не вимкнутися.

Він гупав у двері кабіни, волаючи, що йому потрібна допомога. Кінець кінцем змовк, притулившись чолом до укріпленої зовнішньої оболонки дверей. Дихання було кислим і кишіло мікробами, як чашка Петрі. Джон почувався слабким, беззахисним і оголеним. Аж раптом почув якийсь звук із протилежного боку дверей і відскочив назад. Повільно повернувся до дверей, притиснувся до холодного металу вухом, склавши навколо нього човником долоню. З протилежного боку дверей, у кабіні літака без пасажирів, хтось плакав.

І його адвокат, і співчутливі університетські колеги (яких було більше, ніж можна уявити, — Джон був душею факультетських компаній), і ті юристи, з якими він розмовляв, радили йому не виїжджати за кордон США. Однак коли пів року тому вперше прийшло запрошення виступити на конференції («Міжнародне право і майбутнє євро­пейсько-американських відносин») у Таллінні, Джон зробив те, що завжди: порадився з дружиною.

Однією з речей, які Джон найбільше цінував, покинувши державну службу, було те, що він знову міг розмовляти з дружиною про роботу. Вона так уміла осягнути його думки, що чоловік і не мріяв про щось досконаліше за половинку, котра вміє заглибитися в твої думки, коли попросять, і без зайвих питань відступити, коли потрібно. Протягом двох останніх років вона була його довіреною особою, вартовим, нянькою і врівноважувачем. А це були довгі й складні ночі: частина його так званої «Службової записки про тортури» просочилася в пресу, після чого їх без жодного попередження розсекретили й дезавуювали[13]. Його дружина була не єдиною людиною, з ким він був здатний обговорювати свої наміри написати ту записку. Усі журналісти, які витратили час на зустріч із ним, незмінно в результаті визнавали, що гаданий перевертень виявився цілком гідною людиною.

Розповівши дружині про запрошення на конференцію, він зізнався:

— Спершу я хотів відмовитися. Але, мабуть, можна полетіти.

Два роки тому німецький суд звинуватив Джона у військових злочинах; відтоді коліщатка машинерії правосуддя майже не поворухнулись. Інший позов надійшов пів року тому до каліфорнійського суду від засудженого американського терориста і його матері, котрі наполягали, що Джонова службова записка призвела до жорстокого поводження під час перебування в США під вартою. Джон не сперечався (хоча, звісно, не міг визнати), що з тим покидьком погано поводилися, поки він перебував під арештом; однак те, що ниточка, розплутуючись, привела до нього, свідчило про такий собі наївний юридичний креаціонізм. Формально Джонові пересування нічим не обмежувалися, але думка про те, що доведеться покинути американський повітряний простір, сповнювала його якихось незнайомих побоювань. Це приголомшило чоловіка. І заразом підбадьорило.

— Головне — не лети через Німеччину, — відповіла дружина. — І Францію. Й Іспанію. А якщо тебе цікавить моя думка, Італії я б теж уникала.

Джон збагнув: слова про те, що йому хочеться полетіти на конференцію, видалися їй жартом. Тож він вичекав хвилинку, перш ніж повідомити дружині, що саме йому подобається в Естонії, молодій країні з живими спогадами про нещодавній гніт. Його завжди цікавили держави колишнього радянського блоку, та й загалом посткомуністичні країни. (Зрештою, лише завдяки тому, що його батьки втекли від корейського комунізму, Джон став американцем.) Він не вважав, що має якісь причини боятися Естонії, яка під час війни була офіційним союзником США. Чи відомо його дружині, що у світі лише один мільйон естонців? Можливо, річ у його корейському походженні, однак Джон відчував якусь дивну спорід­неність із маленькими народами, що їх часто загарбували й регулярно шарпали туди-сюди. Він захоплюється, зізнав­ся Джон дещо занадто пишномовно, їхніми провінційними амбіціями. Він безсоромно апелював до дружининих власних складних почуттів, пов’язаних з її в’єтнамською спадщиною.

Вона поцікавилася, чи він певен, що це не пастка, щоб привселюдно принизити його. Відповідь на це питання в нього була готова. Організатори події добровільно пообіцяли, що на конференції не обговорюватимуться жодні теми, які йому не хочеться обговорювати. Вони знали про судові процеси й пообіцяли йому, що під час дискусії забезпечать його рятувальною капсулою. («Рятувальна капсула». Це його слова, а не їхні. Як і всі розумники, що виросли в 1970-х, він так і сипав алюзіями на «Зоряні війни».) До того ж американське посольство було в курсі щодо його запрошення на конференцію. («В курсі». Їхні слова, а не його. Другосортні посольства, на кшталт посольства США в Естонії, напхані підлабузниками Адміністрації та професійними курортниками. Джон був єдиним колишнім членом Адміністрації, котрий наполягав на обговоренні своїх дій під час служби, тож він їм подобався, як дзвіночок хворого на проказу.)

— Але ти однаково говоритимеш про все це, — зауважила дружина, — чи ж не так?

Джон часто змушував свого адвоката так само опускати руки. Він не боявся захищатися, якщо його співрозмовник не був затятим пропагандистом і просвітником. Після того як Джон дав інтерв’ю «Есквайру», його адвокат не розмовляв із ним цілий тиждень. А потім прочитав достатньо улесливий опублікований нарис.