Простодушно всміхаючись, він продемонстрував посадковий талон, митну декларацію та паспорт нікчемному митнику. Нічого страшного, ви просто виконуєте свою роботу. Просуваючись далі, ніхто з пасажирів навіть оком на нього не глипнув. Перевірка мала бути вибірковою, але він був білим чоловіком і подорожував самотою. Літак він, напевно, не збирався підірвати, однак були великі шанси на те, що він перевозить контрабанду чи навіть працює кур’єром las drogas[24]…

Це не якась бананова республіка, де зникають туристи. Коста-Рика — майже цивілізована країна; чорт забирай, навіть ліпша, адже в них немає армії, а замість державної поліції працює «патруль безпеки». Однак королевою залишається la mordida[25]. Раян озирнувся, шукаючи наглядача чи камеру, легковажно всміхнувся й витягнув із поясного гаманця п’ять двадцяток. Митник, перш ніж узятися до автопсії Раянового речового мішка, натягнув блакитні гумо­ві рукавички.

Ґуанакасте був дещо моднішим за більшість сучасних латиноамериканських аеропортів, та в ньому однаково панувала атмосфера дешевого науково-популярного фільму 70-х, дія якого відбувається у футуристичній в’язниці. По всіх усюдах пасажирів намагалися присоромити таб­лички з картинками в’язнів у каптурах і кайданках, що мучилися від думок у бульбашках: «Навіщо я намагався провезти контрабанду?»

Уперта верхня губа. Не намагайтеся всміхнутися йому чи побазікати. Не виконуйте за них їхню роботу. Ідіоти, яких вони ловлять, завжди повідомляють на широкий загал про свою провину, розповсюджуючи навколо огидні токсичні хвилі, що здатні вбити канарку. Він не робив нічого забороненого. На контрольному пункті й гадки не мали, на що дивляться, а навіть якщо цей чолов’яга знав, це навряд чи вартувало затримки рейсу. Раян не перевозить наркотики чи зброю. Він просто черговий турист, котрий везе додому звичайний туристичний непотріб.

Митник із чудернацькою делікатністю розкладав його одяг, фотообладнання та косметичні засоби, наче служник, що готується до пікніку. Понишпорив у торбі, потім заліз глибше, вивернув підкладку й розстебнув подвійне дно.

— Це просто сувенір, сер. — Раян із зусиллям ковтнув повітря, наче дихав крізь мокрий рушник. — Якісь проб­леми? Я купив його в сувенірній крамничці…

Митник не зважав на нього. Просто витріщався на Раянову торбу, поклавши руки на пошкрябаний стіл із неіржавкої сталі. Потім закашлявся, прикривши рота долонею.

Раян роззирнувся, розгорнув готівку, яку тримав у руці, й підштовхнув до митника. Стрімкий потік пасажирів рухався крізь металошукач до виходів на посадку.

— Мій рейс відлітає за десять хвилин, друже.

Продовжуючи кашляти, митник відпустив Раянові документи й жестом відігнав його, наче хмару комарів. Із чоловікового кулака тоненькими нитками звисав слиз.

Раян поспіхом запхав речі в торбу, засунув у кишеню гроші, розвернувся, піднявся поламаним ескалатором, минув довгий майже не освітлений термінал у напрямку свого виходу й аж тоді помітив, що його папери липкі від слини, поцяткованої крапельками крові.

Господи, оце так служба безпеки… Намагається розвести тебе на бабло й заражає туберкульозом. Нічого смішного в цьому не було, але Раян мусив розреготатися, аби не закричати. Вони схопили його, впіймали на гарячому. Той погляд митникових очей, коли він розстебнув подвійне дно, після чого йому зробилося зле… Його оливкова шкіра зблідла, а очі мало не скотилися щоками прямісінько в Раянів пакунок із брудною білизною, де лежала та штука. Сумний виродок знав, на що дивиться. Знав, але нічого не сказав і не торкнувся грошей.

Якщо у світі існувало щось, що могло змусити Раяна перехреститися й промовити молитву, це була та штука в його торбі; і не тому, що він вірив у її магію. Якщо провезти через кордон кіло чистого колумбійського сніжку, можна заробити тридцять штук, перш ніж його розведуть. За дев’ятсот грамів вирізьбленої вручну твердої деревини у своїй торбі Раян міг отримати вдвічі більше, та якщо його впіймають, залишиться молитися про екстрадицію і строк у федеральній в’язниці.

Раян Рейберн ІІІ не збирався облаштувати своє життя так, як це вийшло. Зазвичай він розкладав наживку й чекав, що вона йому принесе. Свій трастовий фонд він профукав на отримання ступеня бакалавра з історії мистецтва, а решту батьківських активів змарнував на тягання Південною Америкою замість пошуків роботи. За три роки поневірянь та отриманих за допомогою неабияких зусиль знань у найтемніших куточках земної кулі він нарешті вивчив урок, який батьки намагалися втовк­мачити йому ще в Пало-Альто. Бути бідним — відстій.

Повернувшись до Каліфорнії, Раян рішуче налаштувався збудувати зі своєю непрактичною освітою кар’єру. Він вивчив галерейний ринок, почав збирати контакти приватних колекціонерів і наштовхнувся на осередок субкультури диваків, які полювали на доколумбові артефакти. Узявся їздити на закупи в різні місця від Мехіко до Вогняної Землі, шар за шаром знищуючи посередників, аж поки в його клієнтському переліку не опинилася дюжина доткомних[26] мільйонерів. Половина старожитностей у південноамериканських музеях були підробками, тож археологи працювали потайки, намагаючись не підпускати до себе грабіжників. ООН та американській митниці вдалося зупинити кілька злочинних мереж, що діяли поблизу Пало-Альто та Стенфорда, проте Раян не світився в колах, котрі працювали напоказ. Його клієнти не хизувалися трофеями з розграбованих поховань на благочинних збіговиськах, а він не торгував лайном, яке можна побачити в «National Geographic».

Хорокуа жили у високогірних долинах хребта Корди­льєра-де-Таламанка, менш ніж за триста двадцять п’ять кілометрів від столиці, та все ж дістатися туди пішки від найближчого проїзного шляху можна було, лише витратив­ши цілий день. Спочатку їх вважали племенем кам’я­ної доби, яке не знало цивілізації, однак у 1950 році фотографо­ві Смітсонівського інституту вдалося сфотографувати їх.

Його світлини ритуалу врожаю хорокуа розповіли трагічну історію їхнього попереднього контакту з цивілізацією, приховану в химерній церемонії. Чоловік у грубо зробленому костюмі бика несамовито гасав навколо сільських хатин усю ніч аж до світанку, а потім з’являлася процесія духів-хранителів у масках, котрі прийшли побороти бика, плюючись на нього кров’ю, після чого він слабшав і помирав. Хранителі у своїх вирізьблених із дерева масках пили кукурудзяну горілку з різноманітними отрутами, викликаючи появу у своїх животах diablitos, які мали помститися за тортури й геноцид, що вдесятеро зменшили плем’я та змусили вцілілих переховуватися у найвіддаленіших туманних лісах Таламанки.

Хорокуа були примітивним з усіх поглядів племенем, яке занадто довго й тяжко боролося за базове виживання, аби створити якісь вигадливі культурні скарби. Їхнє вітання з іноземцями по суті було проханням про їжу. Проте маски для свята врожаю на фотографіях стали справжнім відкриттям.

Усі маски були «розмальовані ротом» (тобто фарбу видували крізь очеретину) в яскраві гарячі кольори, що складались у вигадливі візерунки, які більше нагадували руни, ніж абстрактні орнаменти. Попри ворожість зовнішнього світу, маски хорокуа спровокували справжнє божевілля серед колекціонерів у 70-х. У 1982 році останній представник племені помер від грипу. Однак сусідні племена продовжували боятися їхніх масок.

Не маючи аналогів у цій місцевості, маски були химернішими, вигадливішими та жахливішими за божеств майя чи ацтеків. Сумішшю людських, комашиних, квіткових та тваринних рис вони скидалися на полінезійські й були насичені такою гарячкуватою злістю, що навіть найсуворіші готичні ґорґульї поруч із ними нагадували кольорових мультиплікаційних ведмедиків.