Про ту, що сьогодні почала падіння, загубивши своє власне тіло в висотах нічного

Повітря, щоб вишукувать воду, як спраглий кролик, де ж вона, життєдайна вода

Десь у межах Канзасу? І вона полетіла в оголене озера сяйво,

Спідниця охайна, долоні й лице зігрівало повітря,

Підіймаючись від пасовиськ із бобами, а внизу десь під нею, під шеніллю спідниці її у ліжках

Підіймались дівчата-селянки, відчувши богинь у собі, і хапались

За подряпані стовпчики ліжок у мріях про знаки жіночі,

Що їм місяць дає; кров чоловіча — залізо, ось що каже насправді їм стогін

Літаків над будинком глупої ночі на центральному заході, що пролітають

Над лісними пожежами у мовчазних невисоких горах; і їм слід прокинутись,

Аби дізнатись: жінка всередині хоче залізти на дах чи на дерево, щоби стати

Зіркою: адже ближче земля і вода так близько, та вона пролітає

Повз воду, тож береги змушують рукави тріпотіти інакше, коли вона

Далі прямує на схід, де над полем пшениці незабаром здійметься сонце, вона мусить

Зробити щось із водою — летіти до неї, впасти у неї, випити воду, постати

Із неї, але більше немає води на землі, її випили хмари,

Рослини її всотали, і там унизу на неї чекають лише

Спільні смертні поля; і тепер вона падає знову, а вже не літає,

Повертається крик відчайдушний, безмовний крик, із яким вона випала

Крізь герметично зачинені двері у літаку, не забувши мало,