На шворку для одягу, де йому місце, а блузка — на блискавичник:
Вона лежить у полях, в цьому полі, на поламаній спині, неначе
На хмарці, з якої не вирватись; а тим часом селяни-сновиди виходять
Із хат без жінок і йдуть, немов падають десь у далекі води
Життя; йдуть під місячним світлом до вічних омріяних ферм,
До розкішних хлібів на долонях своїх, хай розплата за них гірка.
А вона відчуває, як йде, йде куди, іде звідки, й нарешті вдихає на повні —
Не може, спробує ще разочок і ще, о Боже…
Післямова: Важливе повідомлення з кабIни пілотів. Бев Вінсент
Хоча політ може бути жаскою справою, я облітав усю планету й не можу пригадати жодних страшних моментів. Працюючи над цією антологією, я провів понад двадцять чотири години в повітрі, й усе минуло гладенько (от тільки через зібрані тут оповідання думати я міг виключно про всі речі, які можуть піти не так). Аварійна через туман посадка була нітрохи не гіршою, ніж за всю історію моїх подорожей.
Хай там як, уперше я опинився на літаку в березні 1978 року, коли на весняних канікулах у старшій школі полетів до Греції. Наш «боїнг-747» компанії «Alitalia» приземлився в аеропорту Леонардо да Вінчі в Римі наступного дня після того, як «Червоні бригади»[70] викрали колишнього прем’єр-міністра Альдо Моро. Аеропорт був приведений у стан бойової готовності, повний солдатів з «узі»[71]. Напруга зростала. Один із моїх однокласників пройшов крізь металошукач із камерою на шиї, мало не ставши причиною міжнародного скандалу.
Іншим разом, повертаючись до США з ділової поїздки до Японії, ми з моїми співробітниками довідалися, що поліціянтів, яких звинувачували в побитті Родні Кінга, виправдали, і це викликало протести в Лос-Анджелесі. У нас була там запланована пересадка, але ми вирішили змінити маршрут і полетіти через Сан-Франциско, почувши непідтверджені чутки, що люди стріляють у літаки, які намагаються приземлитися в аеропорту.
У липні 2017 року, напередодні банґорської прем’єри «Темної вежі», ми з Річардом Чізмаром сиділи в ресторані (випадково опинившись навпроти банґорського міжнародного аеропорту), коли до нас підійшов Стівен Кінг.
— У мене тут виникла ідея, — сказав він. — Збірка оповідань про всі погані речі, що можуть трапитися з тобою під час польоту. Я напишу передмову. — Він звернувся до Річа: — Ти видаси її.
Стівен запропонував кілька творів, а потім сказав:
— Мені потрібен хтось, хто допоможе ще з кількома оповіданнями. — І повернувся до мене: — Це буде твоя робота.
Саме так народилася ця антологія. Я одразу подумав про «Жахіття на висоті 6 000 метрів» і взявся за пошуки ще кількох страшних історій про літаки та польоти.
Існує безліч романів і фільмів із жаскими сценами в літаках. Золотий стандарт — це, мабуть, «Аеропорт» Артура Гейлі, написаний у 1968 році. Гейлі розпочав свою письменницьку кар’єру зі сценарію «Польоту в небезпеку», і ця назва вдало підійшла б до нашої збірки. Я прочитав новелізацію фільму «Злітна смуга нуль-вісім» ще підлітком і переконаний, що бачив і телеверсію — «Жах у небесах». «Аеропорт», звичайно, екранізували, і протягом 1970-х з’явилося кілька сиквелів, проте сьогодні, мабуть, відомішою за них є розкішна пародія «Аероплан!». І хто може забути «Літак президента», «Нічний рейс» чи «Зміїний політ»? Незліченною є кількість катастроф, які можуть статися, коли ви опинилися в пастці металевої труби на висоті дев’ять, десять, одинадцять кілометрів над землею.
Під-піджанр страшних оповідань про літаки значно скромніший, як я довідався. Щоб знайти гарних кандидатів, довелося чимало попрацювати. Результати пошуку в ґуґлі переважно видавали історії з життя про неприємний досвід польотів, здебільшого схожі на ту, яку Стів описав у передмові. Я також просив поради в «колективного розуму», запостивши питання на фейсбуці, і в нагороду мені порадили оповідання, яких я б інакше не знайшов. Тож щиро дякую, «колективний розуме»! Шукаючи кандидатів для цієї збірки, я працював над есе для Фонду поезії і пригадав, що на один зі Стівових улюблених віршів — він кілька разів згадував про нього в інтерв’ю — автора надихнула реальна історія 1962 року про стюардесу, котру витягло з літака, коли двері аварійного виходу розчахнулися під час польоту. Я запитав у Стіва, чи не вважає він, що нам слід включити вірш у збірку. Виявилося, він теж про це думав. Тож ми закінчили книжку поетичною та метафоричною версією реальної трагедії.
Також, працюючи над цією книжкою, я читав збірку новел Джо Гілла «Чудернацька погода». «У височині» починається з того, що нервовий юнак намагається справити враження на жінку, стрибнувши з парашутом. В останню мить нерви здають, і він намагається повернутись, але все завершується тим, що йому доводиться вистрибнути з літака, коли змовкає двигун. Ми з приємністю дізналися від Джо, що він має іншу — страшенно тривожну — ідею оповідання, яке чудово пасуватиме до цієї книжки. А Овен Кінг звернув нашу увагу на оповідання Тома Бісселла.