Товарні вагони, мости, ті, що вигнули спини, і те, як повільно здіймається місяць,

Освітивши згори серпантини річок, і весь темний середній захід заливши

Світлом. Ось у кущах білішає кролик, і курчата туляться в купку,

Забувши про подих; є ще час, аби трохи пожити;

І думка лине: є надія на довгу зупинку, й стрімке падіння

Контрольоване, і політ невпинний враз примхливо оберне силу тяжіння

Чимось іншим, відштовхне її вбік, наче місячне світло

Цю Силу Нову; є ще час пожити й подихати, хай тут немає повітря;

Ціла ніч, щоб спідницю до ладу привести, яка

Кажанячою зграйкою, тісно її огорнувши, направляє політ; це її для польотів шкіра

Із тканини, наче у тих, хто по телеку з парашутами плине

У променях сонця — на очах окуляри і паличку естафетну з рук у руки передають.

І Він теж для стрибка не прихопив парашута, та Йому допоміг небесний

Друзяка. А чи їй усміхнеться товариш, чи зблиснуть ті білі зуби? Ні, немає його.

І кричить, і виспівує гімни, свої крила людські розправляє

Із тендітних плечей; і аж раптом вітер, наче звір, щось співає їй, щось щебече;

Ні, немає вже сил залишатись коліщатком у велетенському світі; а зараз

Вона дивиться, як втрачає країна свою звичну майстерну форму, земля втрачає

І знову знаходить свої хати й людей; вона дивиться, як виникає

Світло десь на землі, одинокі будинки, ліхтарі на даху комори; якщо вона раптом впаде