— Гаразд…

— Припустімо, що існує організація, чиє завдання — убезпечувати літаки.

— Вона існує, — погодилась Мері Ворт, усміхаючись, — І, здається, називається ФАУ[67].

— Припустімо, що існує організація, котра може передбачити, який саме літак зіткнеться з бурхливою й несподіваною турбулентністю на певному рейсі.

Мері Ворт заплескала в долоні, вітаючи його слова ледь чутними оплесками, й усміхнулася ще ширше:

— І працюють там самі прекогніти! Це люди, які…

— Які бачать майбутнє, — закінчив її думку Діксон. Чому б цьому не бути можливим? Навіть імовірним? А як іще тоді організатор отримував інформацію? — Однак, скажімо, їхня здатність передбачати майбутнє обмежена однією сферою.

— Чого це раптом? Чому б їм не передбачати результати виборів… футбольні рахунки… Кентукське дербі[68]?..

— Не знаю, — зізнався Діксон, подумавши, що, можливо, вони здатні це передбачити. Можливо, ті гіпотетичні прекогніти в якомусь гіпотетичному місці здатні передбачити що завгодно. Можливо. Його це не хвилюва­ло. — Зробімо наступний крок. Припустімо, що містер Фрімен помилявся і турбулентність, з якою ми зіткнулися сьогодні ввечері, була значно серйознішою, ніж хтось, включно з авіалініями, може чи хоче визнати. Припустімо, що таку турбулентність можна пережити лише за умови, що на літаку, який потрапив у халепу, є принаймні один наляканий пасажир з особливими здібностями. — Чоловік помовчав. — І припустімо, що на сьогоднішньому рейсі цим нажаханим пасажиром з особливими здібностями був я.

Жінка засміялась і посерйознішала лише помітивши, що він не сміється.

— А літаки, які летять у зону урагану, Крейґу? Здається, містер Фрімен згадував про них незадовго до того, як мусив скористатися паперовим мішечком. Вони переживають ще гіршу турбулентність, ніж та, з якою ми зіткнулися сьогодні.

— Але там люди знають, на що наражаються, — пояснив Діксон. — Вони психологічно готові. Це саме стосується багатьох пасажирських рейсів. Пілот попере­джає ще до зльоту: «Народ, перепрошую, але сьогодні політ буде важкуватий, тож не відстібайте паски».

— Зрозуміла, — озвалася жінка, — психологічно налаштовані пасажири можуть скористатися… здається, це можна назвати спільною телепатичною силою, щоб утримати літак у повітрі. І лише несподівана турбулентність вимагає присутності когось готового. Нажаханого… ммм… не знаю, як називають таких людей.

— Фахівці з турбулентності, — спокійно озвався Дік­сон. — Саме так треба називати їх. Називати мене.

— Ви жартуєте.

— Ні. І я переконаний, що зараз ви думаєте, наче їдете з чоловіком, котрий страждає серйозними мареннями, і хочете якнайшвидше вийти з машини. Але це насправді моя робота. Мені гарно платять…

— Хто?

— Не знаю. Дзвонить чоловік. Я та інші фахівці з турбулентності — нас кілька десятків — називаємо його «організатор». Іноді між дзвінками минають тижні. Я прилетів до Бостона з Сіетла, і над Скелястими… — Він витер рота рукою, не бажаючи згадувати, та однаково згадуючи. — Скажімо просто, що справи були кепські. Кілька людей зламали руки.

Вони повернули. Діксон визирнув у вікно й побачив знак «СІЄСТА-КІ 2 МИЛІ».

— Якщо це правда, — озвалася Мері, — то навіщо, заради всього святого, ви це робите?