— Звичайно, сер.

Жінка з сумнівом подивилася на нього.

— Ви впевнені? Уже страшенно пізно.

— Із задоволенням, — запевнив Діксон. — Так і зробимо.

–О-о-ох, як гарно, — сказала Мері Ворт, влаштовуючись на шкіряному сидінні й витягаючи ноги. — Не знаю, чим ви займаєтесь, але ви, мабуть, дуже успішний, містере Діксон.

— Називайте мене Крейґ. Ви Мері, а я Крейґ. Нам слід звертатись одне одного на ім’я, адже я маю до вас розмову.

Чоловік натиснув кнопку, і між ними та водієм піднялося скло. Мері Ворт дещо нервово спостерігала за цим, а тоді повернулася до Діксона.

— Ви ж не збираєтесь, як то кажуть, підкотити до ­мене, ні?

Він усміхнувся.

— Ні, зі мною ви в безпеці. Ви сказали, що назад поїдете потягом. Це ви серйозно?

— Цілковито. Пригадуєте, я сказала, що перельоти допомагають мені почуватися ближчою до Бога?

— Так.

— Коли нас перемішували, як салат, на висоті десять чи одинадцять кілометрів, я не почувалася ближчою до Бога. Анітрохи. Я почувалася ближчою до смерті.

— Ще колись літатимете?

Жінка ретельно обдумала це запитання, розглядаючи пальми, автосалони й мережеві заклади швидкого харчування, що пролітали повз них, поки вони котилися на південь уздовж Тамаямі-Трейл.

— Гадаю, що так. Скажімо, якщо хтось лежатиме при смерті й мені потрібно буде швидко дістатися туди. От тільки не знаю, хто це буде, бо родичів у мене не так багато. Ми з чоловіком ніколи не мали дітей, батьки померли, залишилося кілька кузенів, із якими я навіть по електронній пошті рідко листуюсь, а про зустрічі й мови нема.

«Дедалі краще», — подумав Діксон.

— Але ви перелякалися.

— Так. — Жінка знову подивилася на нього широко розплющеними очима. — Я справді думала, що ми помремо. У небі, якщо літак розпадеться на шматки. Чи на землі, якщо цього не станеться. Від нас не залишиться нічого, крім обвуглених решток.

— Дозвольте поставити вам гіпотетичне запитання, — попросив Діксон. — Але не смійтесь, обдумайте його серйозно.