Діксон вимкнув звук і підняв слухавку. Він не привітався. Просто сказав:
— Так нечесно. Я лише два дні тому повернувся з Сіетла. Ще відновлюю сили.
— Зрозумів, і мені страшенно шкода, але тут з’явилася справа, а ти єдиний доступний. — «Шкода» прозвучало як «фкода».
Організатор мав заспокійливий голос, що заколисував тебе, як у діджея на радіо, от тільки шепелявість час від часу псувала звучання. Діксон ніколи його не бачив, але уявляв високим і худим, із блакитними очима й гладеньким обличчям, невизначеного віку. Насправді він, напевно, тлустий, лисий і смаглявий, однак Крейґ відчував, що образ у його голові ніколи не зміниться, адже не сподівався колись побачити організатора. За роки роботи на фірму — якщо це фірма — він познайомився з багатьма фахівцями з турбулентності, і жоден з них ніколи не бачив цього чоловіка. Жоден із фахівців, які з ним працювали, не міг похизуватися гладеньким обличчям; навіть люди ще до тридцяти або за тридцять мали підстаркуватий вигляд. Річ не в роботі, яка була нескладною, хай навіть часом доводилося виходити вночі. Річ у тім, що саме робило їх спроможними нею займатися.
— Кажи, — дозволив Діксон.
— «Allied Airlines», рейс 19. Без зупинок із Бостона до Сарасоти. Вилітає сьогодні ввечері о 20:10. Ти ще маєш час, щоби встигнути.
— А більше нікого немає? — Діксон помітив, що мало не скиглить. — Я втомився, чувак. Той переліт із Сіетла був просто паскудний.
— Твоє звичне місце, — озвався організатор, вимовивши «міффе». А тоді роз’єднався.
Діксон подивився на рибу-меч, якої йому більше не хотілося. Подивився на екран, де йшов фільм із Кейт Вінслет, який йому не судилося додивитися, принаймні в Бостоні. Подумав — і вже не вперше! — чи не зібрати йому речі, винайняти автівку й поїхати на північ, спершу до Нью-Гемпширу, потім до Мейну, а тоді перетнути кордон із Канадою. Але вони впіймають його. Це він знав точно. А ще він чув плітки про те, що ставалося з фахівцями-втікачами, аж до страти на електричному стільці, білування і навіть варіння живцем. Діксон не вірив чуткам, однак… трошечки вірив.
Він узявся складати речі. Їх було небагато. Фахівці з турбулентності подорожують порожнем.
Квиток чекав на стійці. Як завжди, завдання привело його до другого класу, на середнє сидіння в ряду позаду правого крила. Для нього було загадкою, чому саме це місце завжди вільне, такою ж, як хто такий організатор, звідки він телефонує чи на яку установу працює. Як і квиток, місце завжди чекало на Діксона.
Він поклав свою сумку в багажне відділення над головою і подивився на сьогоднішніх супутників: бізнесмен із червоними очима й перегаром від джину біля проходу, а біля вікна — пані середніх років, схожа на бібліотекарку. Коли Діксон протиснувся повз бізнесмена, пробурмотівши вибачення, той буркнув щось незрозуміле. Чолов’яга читав книжку в паперовій обкладинці з чарівною назвою «Не дозволяй босові себе намахати». Схожа на бібліотекарку старша пані розглядала у вікно різноманітні деталі обладнання, що совалися туди-сюди, наче в житті не бачила нічого цікавішого. На колінах у неї лежало плетіння. Діксон вирішив, що це буде светр.
Жінка обернулася, всміхнулася йому і простягла руку.
— Здрастуйте, мене звуть Мері Ворт. Точнісінько як ту штучку з коміксів.
Діксон не знав жодної штучки з коміксів на ім’я Мері Ворт, але руку потиснув.
— Крейґ Діксон. Приємно познайомитись.
Бізнесмен знову щось буркнув і перегорнув сторінку своєї книжки.
— Мені вже так цього хочеться, — повідомила Мері Ворт. — У мене не було справжньої відпустки дванадцять років. Я винайняла невеличке помешкання на Сієста-Кі з кількома приятельками.
— Приятельками, — буркнув бізнесмен. Схоже, буркотіння було його звичною позицією.
— Так! — підморгнула Мері Ворт. — Ми винайняли житло на три тижні. Власне, ми ніколи не зустрічалися, але це справжні приятельки. Ми всі вдови. Познайомилися в інтернет-чаті. Інтернет така прекрасна річ. У часи моєї юності не було нічого схожого.