Я не знав, за що я перепрошую, але всі завжди так казали, коли говорили про померлих.

— Усе гаразд. Певною мірою портрети ніби оживляють її… Гадаю, ти впізнав Елізу.

Вальсова Дівчина. Я кивнув.

— Я часто відвідував її у лікарні.

— З нею все добре?

— Не зовсім, Едді. Але їй стане краще. Вона сильна. Сильніша, ніж сама думає.

Я мовчав. У мене було відчуття, що містер Геллоран хотів сказати ще щось.

— Сподіваюся, що картини допоможуть їй видужати. Такій дівчині, як Еліза, усе життя казали, яка вона вродлива. А коли забрати цю вроду, може здатися, що більше нічого не залишилося. Проте вона є, та врода, є всередині. І я хочу показати їй цю внутрішню красу. Хочу показати їй, що в житті є важливіші речі.

Я озирнувся на портрети Елізи. Я розумів, про що він каже. Її зовнішність змінилася, проте з’явилась інша, особлива краса. Про важливіші речі я теж уторопав. І про те, що їх так важливо не розгубити. Я хотів сказати йому про це, та коли повернувся, містер Геллоран дивився на картину так, ніби зовсім забув, що я теж був у кімнаті.

Саме тоді я збагнув іще дещо. Він був у неї закоханий.

Містер Геллоран мені подобався, але навіть тоді я почувався ніяково, і це здалося мені неправильним. Він був дорослим. Не старим (пізніше ми дізналися, що він мав тридцять один рік), але таки дорослим, а Вальсова Дівчина, ну, вона вже не була школяркою, та все ж значно молодша за нього. Він не міг її кохати. Без проблем — серйозних проблем — це точно не обійдеться.

Ураз Геллоран ніби повернувся до дійсності й пригадав, що я стою поряд.

— Як бачиш, я вмію тільки балакати. Тому я й не викладаю малювання. Зі мною просто неможливо щось намалювати. — Він показав жовтувату усмішку. — Готовий їхати додому?

— Так, сер.

Готовий як ніколи.

Містер Геллоран зупинився на початку моєї вулиці.

— Гадаю, так буде краще — щоб мама зайвий раз тебе не розпитувала.

— Дякую.

— Допомогти дістати велосипед з багажника?

— Не треба, я сам упораюся. Дякую, сер.