Я підняв склянку.

— Ну що ж, дякую за такі гарні слова. Мудра порада від людини, котра все життя ходить по вістрю ножа і працює неповний робочий день у якійсь задрипаній крамниці одягу. Ти справді живеш на повну.

Хлоя підвелась і роздратовано рушила до дверей.

— Ти п’яний. Я йду спати.

Я вмить пошкодував про свої слова. Я поводився як ідіот. Першокласний дипломований йолоп.

— Вибач.

— Забудь. — Вона гірко посміхнулась. — А втім, зранку ти напевно й так нічого не згадаєш.

— Хлоє…

— Іди проспися, Еде.

«Проспися». Я повертаюся на спину і на інший бік. Гарна порада. Ще б мені вдалося заснути.

Я пробую підібгати під голову подушку, але й це не допомагає. Живіт мені стиснуло, я відчуваю тягучий біль. Десь у мене мають бути якісь пігулки для зниження кислотності. Може, на кухні.

Неохоче опускаю ноги на підлогу і повільно човгаю на перший поверх. Вмикаю яскраве кухонне світло. Воно випалює мої заспані очі. Я мружусь і нишпорю в одній із шухляд з різним мотлохом. Скотч, клейкий папір, ручки, ножиці. Купа всяких ключів і викруток, пачка древніх гральних карт. Нарешті, у самому кінці, поряд з пилочкою для нігтів і старим штопором, я знаходжу потрібні ліки.

Витягаю пачку й бачу, що залишилась одна-однісінька пігулка. Нічого, має вистачити. Я закидаю її до рота і розжовую. Вона повинна мати фруктовий смак, але смакує, як крейда. Я виходжу в коридор і тоді дещо помічаю. Радше, не дещо, а дві незвичні речі: у вітальні світиться, і звідкись тягнеться дивний запах. Солодкавий і нудотно-гнилий. Затхлий. І дуже знайомий.

Я роблю один крок і вступаю у щось грузьке. Дивлюся під ноги. У коридорі розкидано чорну землю. Сліди. Ніби хтось волочив ноги, розсипаючи землю по всій підлозі. Хтось пришкандибав сюди з темного і холодного провалля, повного жуків і хробаків.

Я злякано ковтаю. Ні. Ні, це неможливо. Мій мозок намагається зіграти зі мною злий жарт. Витягає із закутків старий кошмар, котрий наснився дванадцятирічному хлопчаку з гіперактивною уявою.

Свідоме сновидіння — ось як це називається. Сон, який здається неймовірно реальним. Ви навіть можете виконувати різні дії, які ще більше посилюють ілюзію дійсності, як-от: підтримувати розмову, готувати їжу, напускати ванну… чи ще щось таке.

Це не насправді (хоч відчуття землі між пальцями таке реальне і таблетка в роті смакує, як крейда). Мені просто треба прокинутися. Прокинься! Прокинься! На жаль, прокинутись, як перед тим заснути, не так уже й легко.

Я наближаюся до вітальні й беруся за дверну ручку. А як інакше? Це сон, а в таких снах (у таких кошмарах) події рухаються в одному невідворотному напрямку — петлявою вузенькою стежиною крізь густий темний ліс прямісінько до пряникового будиночка в закапелках нашої душі.

Я штовхаю двері. У вітальні дуже зимно. Якийсь аномальний холод. Не легенький холодок будинку опівночі. Такий холод сковує кістки й уламком криги осідає в животі. Холодний страх. Запах посилюється. Робиться нестерпним. Я майже задихаюся. Хочу втекти з кімнати. Я хочу бігти. Хочу кричати. Натомість я вмикаю світло.

Він сидить у моєму кріслі. Світле волосся прилипло до черепа тоненькими пасмами, подекуди проглядають кістки і мозок. Його обличчя — череп, де-не-де обтягнутий клаптями зогнилої шкіри.