Офіцер Томас зміряв його скептичним поглядом. Не вельми доброзичливо, здалося мені.

— Справді, сер?

— Ну звісно. Це хтось із почету отця Мартіна. Вони намагаються залякати мою дружину й нашу сім’ю, і думаю, що вже давно час покласти цьому край.

— У вас є якісь докази?

— Немає, але ж це очевидно, хіба ні?

— Облишмо поки що безпідставні звинувачення.

— Безпідставні? — Я бачив, що тато вже закипає. Він рідко втрачав самовладання, але коли це вже траплялося, — як тоді на вечірці, — його годі було зупинити.

— Закон не забороняє мирних протестів, сер.

Аж тут до мене дійшло. Поліціянт не був на боці моїх батьків. Він був на боці тих протестувальників.

— Ви маєте рацію, — спокійно зауважила мама. — Мирний протест не забороняється. А от залякування, переслідування і погрози — то вже злочин. Сподіваюсь, ви поставитеся до цієї справи з належною серйозністю.

Офіцер Томас із ляскотом закрив записника.

— Звісно. Якщо ми знайдемо винних, вони дістануть заслужене покарання, можете навіть не сумніватися.

Стілець рипнув, коли він підвівся, і скреготнув по викладеній плиткою підлозі.

— З вашого дозволу, я вже піду.

Він вийшов з кухні. Грюкнули вхідні двері.

Я повернувся до мами.

— Хіба він не хоче нам допомогти?

Мама зітхнула.

— Хоче. Звичайно ж, хоче.

— Може, він мав би більше охоти, якби його дочка не була однією з тих протестувальників, — пирхнув тато.