А ці літні канікули були досить дивними. Певною мірою я був навіть радий, що всі пригоди залишилися позаду і моє життя знову повернулось у звичне річище. Ті самі обов’язки, той самий клас, ті самі обличчя. За винятком хіба що містера Геллорана.

Він у мене не викладав, і я навіть дещо жалкував про це, та водночас відчував полегшення. Я знав про нього трішки більше, ніж мусив би знати. Вчителі мають бути добрі й привітні, а учням не слід знати багато про їхнє особисте життя. У нас із містером Геллораном була спільна таємниця, і нехай з одного боку це було круто, з іншого — в його присутності я чомусь почувався ніяково, немовби ми бачили одне одного голими абощо.

Зрозуміло, що ми з ним бачилися в школі. В їдальні, часом у коридорі, коли була його черга стежити за поведінкою учнів на перерві, а одного разу він навіть проводив у нас урок, заміняючи нашу вчительку англійської місіс Вілкінсон, коли вона хворіла. Він був гарним учителем. Він був дотепний і цікавий і вмів пояснювати так, що ніхто не нудився. Саме тому ми майже відразу забували, який він мав вигляд, хоча це й не завадило учням дати йому прізвисько ще першого навчального дня: Містер Крейдяний або просто Крейдяна Людина.

Тієї неділі нічого особливого не відбувалось. І мене це цілком влаштовувало. Мені навіть подобалося почуватися занудженим, як усі нормальні діти. Мама з татом, схоже, теж трохи заспокоїлись. Я читав нагорі у своїй кімнаті, коли внизу теленькнув дзвоник. Як воно іноді буває, я негайно відчув, що трапилося щось серйозне. Щось лиховісне.

— Едді! — гукнула мама. — Прийшли Міккі й Девід.

— Спускаюся.

Дещо неохоче я поплентався до вхідних дверей. Мама вже зникла на кухні.

Металевий Міккі й Гоппо чекали на ґанку разом зі своїми велосипедами. Міккі розчервонівся і мало не лускав від хвилювання.

— Якийсь малий упав у річку.

— Ага, — додав Гоппо. — Там є «швидка» і поліція, усе навколо обклеєно стрічкою та ще всяка всячина. Хочеш подивитися?

Хотів би я відповісти, що це їхнє палке бажання побачити якусь бідолашну мертву дитину було неправильним і навіть огидним, але тоді мені було дванадцять і я, певна річ, теж хотів усе це побачити.

— Аякже.

— Ну то ходімо, — нетерпляче сказав Міккі.

— Тільки візьму велосипед.

— Мерщій, — підганяв мене Гоппо. — А то ми не встигнемо нічого побачити.

— Що ви хочете побачити? — мама визирнула з-за кухонних дверей.

— Нічого, мамо, — швидко сказав я.

— Щось ти дуже квапишся подивитися на те «нічого».

— Там просто нова класна штуковина на дитячому майданчику, — збрехав Міккі. Він завжди вмів до пуття брехати.

— Гаразд, тільки недовго. Щоб до вечері повернувся.