— Так.

Я ще не був готовий, але не хотів, аби тато вважав мене за малу дитину.

— Добре, Едді. Я вимикаю світло.

Тато нахилився й поцілував мене в чоло. Останнім часом він рідко так чинив. Цього вечора я лише зрадів його кошлатій лоскітній бороді. Потому він вимкнув світло — і кімнату наповнили тіні. Я позбувся нічника ще кілька років тому, але того вечора мені його страшенно бракувало.

Я поклав голову на подушку й почав моститися. Вдалині пугукнула сова. Десь завивав собака. Я намагався думати про щось веселе, а не про мертвих потонулих хлопців. Про те, як їду на своєму велосипеді, наминаю морозиво або граю у відеогру. Моя голова втискалася в подушку. Думки перетворювалися на пухнасті хмаринки. За якийсь час я вже ні про що не думав. Непомітно підкрався сон і затягнув мене у свою темряву.

Щось вихопило мене зі сну, рвучко й несподівано. Якийсь тарабанний звук, схожий на стукіт дощових крапель чи граду. Я насупився та повернувся на ліжку. Знову. Хтось кинув камінець у моє вікно. Я підхопився, босоніж підбіг до вікна і розчахнув штори.

Мабуть, я добряче заспав. Надворі вже зовсім смеркло. У чорному небі висів сріблястий серпик місяця, ніби витинанка з паперу.

Він відкидав якраз достатньо світла, щоб я зміг розгледіти Шона Купера.

Він стояв на траві біля краєчка нашого патіо. Він був одягнений у джинси та блакитну спортивну куртку, подерту і брудну. Він не був зелений та роздутий, риби не виїли йому очей, але він був блідий і точно мертвий.

Це сон. Цього не могло бути насправді. Прокидайся, подумав я. Прокидайся, прокидайся. ПРОКИДАЙСЯ!

— Агов, гівняний вилупку!

Він вишкірився. Живіт мені скрутило. Я зрозумів, зі страшною нудотною впевненістю, що то не сон. То кошмар.

— Забирайся звідси, — прошипів я напівголосом, щосили стиснувши кулаки, аж нігті уп’ялися мені в шкіру.

— Я маю повідомлення для тебе.

— Мені начхати, — гукнув я униз. — Забирайся звідси.

Я намагався здаватися зухвалим. Але страх міцно стискав моє горло, і слова, що вилітали з нього, нагадували радше пронизливий писк.

— Слухай мене, гівняний вилупку. Якщо ти не спустишся, я сам піднімусь і витягну тебе.

Мертвий Шон Купер у моєму садку — це страшно, але мертвий Шон Купер у моїй кімнаті — то ще гірше. Але ж це тільки сон, хіба ні? Я просто маю робити все, що треба, доки не прокинуся.

— Добре. Я зараз… буду за кілька хвилин.

Я витяг з-під ліжка кросівки і тремтливими руками зав’язав шнурівки. Тихенько прокрався до дверей, схопився за ручку і відчинив їх. Я не наважився увімкнути світло, тому дорогу до сходів знайшов навпомацки, тримаючись біля стіни, і дюйм за дюймом, боком, ніби краб, почав спускатися сходами.