У Денні Меєрса я викладаю англійську. Він буцімто розумний хлопець — принаймні в цьому мене намагаються переконати директор школи і його батьки, які, що вельми цікаво, товаришують із нашим директором, а також кілька членів шкільної ради. Я в цьому не сумніваюся, але поки що у своїх роботах він жодного разу не підтвердив їхніх слів.
Та його батьки й директор школи, певна річ, хочуть почути зовсім інше. Вони вважають, що Денні потребує особливої уваги. Денні не може проявити себе через «універсальну для всіх» систему сучасної державної освіти. Він має виняткові розумові здібності, проте легко відволікається, а крім того, дуже вразливий. Бла-бла-бла.
Отож зараз Денні проходить так звану «інтервенцію». Це означає, що його записали на додаткові заняття під час канікул і я маю надихнути його, залякати чи вмовити, себто будь-яким чином змусити отримувати ті оцінки, які, на думку його батьків, він мусив би насправді мати.
Іноді такі додаткові заняття дають результат, особливо дітям, які наділені непересічними здібностями, але не можуть проявити себе на уроках. Однак часто це гайнування і мого часу, і часу учня. Я не з тих людей, які легко опускають руки, та я реально оцінюю ситуацію. Я не містер Чіпс[12]. Якщо вже мені випало проводити додаткові заняття, я хотів би навчати учнів, котрі хочуть учитися. Учнів, які зацікавлені й налаштовані на навчання. Чи принаймні хочуть спробувати. Краще вже заслужена тяжкою працею трійка, аніж випадкова і здобута без найменших зусиль четвірка.
— Телефон і ноги. Забрати з парти, — кажу я, сідаючи за стіл.
Він опускає ноги на підлогу, але й далі бавиться телефоном. Я натягаю на носа окуляри і знаходжу в тексті фрагмент, який ми перед тим обговорювали.
— Може, відірвешся від телефону і приділиш трохи уваги «Володарю мух»?
Він і далі тицяє в екран.
— Денні, мені дуже не хотілося б натякати твоїм батьками, що заборона всіх соціальних мереж — це саме те, що зможе поліпшити твої оцінки…
Денні якусь мить уважно дивиться на мене. Я привітно всміхаюся. Йому кортить заперечити. Кортить мені врізати, але він вимикає телефон і ховає його до кишені. Я не вважаю це перемогою, я б радше сказав, що цього разу він мені поступився.
Більшого мені й не треба. Мені годиться геть усе, що допомагає пережити ці дві години. Інколи мене навіть захоплюють ці ігри розуму з Денні. А ще я відчуваю справжнє задоволення, коли мені якось удається примусити його виконати бодай сяку-таку домашню роботу. Та нині не той день. Я почуваюся втомленим після недоспаної ночі, а на додачу мене переслідує якесь передчуття. Ніби я чекаю, коли щось станеться. Щось погане. Щось неминуче.
Я пробую зосередитися на тексті.
— Отже, ми говорили про те, що являють собою головні герої Ральф, Джек, Саймон…
Денні знизує плечима.
— Від самого початку Саймон був пустим місцем.
— Чому це?
— Зайвий баласт. Розмазня. Він заслужив на смерть.
— Заслужив? Чим?
— Ну добре. Він не був зайвим, задоволені? Джек мав рацію. Якщо вони хотіли вижити на острові, то мусили забути про всю цивілізаційну маячню.
— Але ж уся суть роману в тому, що повернення до первісного ладу руйнує суспільство.