— Що сталося з твоєю рукою?
Вона довго мовчала перед тим, як відповісти. На мить мені здалося, що Ніккі взагалі нічого не відповість. А потім вона спитала:
— Ти любиш своїх батьків?
Я насупився. Не це я сподівався почути.
— Звісно. Мабуть.
— А я ненавиджу свого тата. Усім серцем його ненавиджу.
— Ти ж не серйозно?
— Ще й як серйозно. Я тільки зраділа, коли твій тато йому зацідив. Шкода, що не врізав сильніше. — Вона глянула на мене, і щось таке було в її погляді, від чого мені всередині трохи похололо. — Краще б він його вбив.
Ніккі відкинула волосся за плече і рвонула уперед швидким упевненим кроком. Було зрозуміло: вона не хотіла, щоб я за нею йшов.
Я почекав, поки її руде волосся зникне за рогом, і стомлено поплентався додому. Здавалося, що цей день усією своєю вагою навалився мені на плечі. Я хотів чимшвидше дістатися свого будинку.
Коли я прийшов, тато готував вечерю. Мою улюблену — рибні палички і смажену картоплю.
— Можна мені подивитися телевізор? — запитав я.
— Ні. — Тато схопив мене за лікоть. — Там твоя мама з однією людиною. Мий руки і ходи вечеряти.
— З ким?
— Іди помий руки.
Я вийшов у коридор. Двері до вітальні були ледь прочинені. Мама сиділа на канапі з якоюсь білявою дівчиною. Дівчина плакала, а мама її обіймала. Дівчина здалася мені знайомою, та я ніяк не міг пригадати, звідки я її знав.
Тільки помивши руки і вийшовши з туалету, я допетрав, що то білява подружка Вальсової Дівчини, котру я бачив разом із протестувальниками коло маминої клініки. Я не міг уторопати, що вона тут робила і чому плакала. Може, вона прийшла вибачитися перед мамою. Або ж ускочила в якусь халепу.
Як з’ясувалося пізніше, правильним був другий варіант. Одначе такої халепи я навіть не міг собі уявити.
Тіло знайшли в неділю, через три тижні після початку школи.
Можна сказати, що повернутися до школи після канікул, нехай жоден з нас у цьому не зізнавався, було не так уже й погано, як ми всі вдавали. Шість тижнів канікул — це, звісно, чудово, але розваги і постійні пошуки, чим би себе зайняти, з часом теж трохи набридали.