— Будь ласка, Едді. І ще одне.

— Так?

— Домовмося, що я нікому не розповім про сьогоднішню пригоду, якщо й ти нічого не розкажеш. Особливо про картини. Це, так би мовити, особисте.

Що тут думати. Я й сам не хотів, щоб хто-небудь дізнався про те, що сталося на дитячому майданчику.

— Так, сер. Тобто домовились.

— От і добре. Бувай, Едді.

— Бувайте, сер.

Я витяг велосипеда, докотив його до будинку і звернув на під’їзну доріжку. Прихилив його до стіни біля вхідних дверей. На ґанку був якийсь пакунок. На ярлику напис: «Для місіс М. Адамс». Я здивувався, чому поштар не постукав у двері. Хіба що мама з татом не почули.

Я взяв пакунок і зайшов до будинку.

— Привіт, Едді, — тато гукнув мені з кухні.

Я швиденько оглянув себе в дзеркалі. На чолі виднівся невеличкий синець, а футболка була брудна, але нічого не вдієш, доведеться йти як є. Я глибоко вдихнув і зайшов на кухню.

Тато сидів за столом з великою склянкою лимонаду. Він подивився на мене і насумрився.

— Що сталося з твоєю головою?

— Я, е-е-е, впав із драбинки.

— Як ти почуваєшся? Тебе не нудить? У голові не паморочиться?

— Ні, все гаразд.

Я поклав пакунок на стіл.

— Це лежало на ґанку.

— А, так. Я, напевно, не почув дзвоника. — Тато підвівся й гукнув нагору, — Маріанно… Тобі принесли пакунок.

— Добре. Зараз прийду, — гукнула мама у відповідь.