Я відчув, як Шон ослабив свою хватку. Він відступив, витяг члена з мого рота і швиденько сховав його в шорти. Дункан і Кіт відпустили мої руки.

— Я питаю вас, що тут у біса коїться?

Я часто закліпав. Крізь сльози я розгледів високого блідого чоловіка, який стояв на краю дитячого майданчика. Містер Геллоран.

Він перестрибнув через загорожу і побіг до нас. Він був одягнений у свою звичну уніформу — мішкувату сорочку, прямі джинси й черевики. Того дня він мав сірий капелюх, з-під якого ззаду вибивалося біле волосся. Під капелюхом ховалося обличчя — ніби вирізьблене з мармуру, кам’яне. Його бляклі очі мовби палали зсередини. Він мав вигляд розлючений, від чого зробився страшний, як саме пекло, і нагадував янгола-месника з коміксів.

— Нічого. Ми нічого не робили, — відповів Шон, уже не так зухвало. — Ми просто дуріли.

— Просто дуріли?

— Так, сер.

Містер Геллоран опустив очі на мене. Їхній вогонь трохи пригас.

— З тобою все добре?

Я звівся на ноги й кивнув.

— Угу.

— Ви справді просто дуріли?

Я глипнув на Шона. Він мало не спопелив мене очима. Я добре знав, що означав той погляд. Якщо я зараз щось скажу, мені гаплик. Я більше ніколи не зможу вийти з дому. А якщо триматиму язика за зубами, тоді, можливо, — тільки можливо, — на цьому все й скінчиться. Це покарання і мої страждання скінчаться.

Я знову кивнув.

— Так, сер. Ми просто дуріли.

Він і досі не зводив з мене погляду. Я опустив очі на свої кросівки, почуваючись малим і дурним боягузом.

Нарешті Геллоран відвернувся.

— Значить, так, — сказав він до хлопців. — Я до пуття не розгледів, що ви тут робили, і це єдина причина, чому я не веду вас зараз же до поліційного відділку. А тепер забирайтеся звідси, доки я не передумав.

— Так, сер, — пробелькотіли всі троє, раптом зробившись слухняними, наче маленькі діти.

Я спостерігав, як вони осідлали свої велосипеди і щодуху помчали геть. Містер Геллоран якийсь час дивився їм услід. На хвилину мені здалося, що він зовсім забув про мене. Аж раптом він обернувся.