— Отже, з тобою справді все гаразд?
Щось таке було в його обличчі, в очах, у голосі, що я не міг збрехати. Я похитав головою, відчуваючи, що от-от розплачуся.
— Так я й думав. — Містер Геллоран стиснув губи. — Найдужче я ненавиджу хуліганів. Але знаєш, хто вони насправді?
Я похитав головою. Тієї миті я не знав нічого. Я почувався кволим і тремтів усім тілом. Живіт і голова боліли, я задихався від сорому. Я хотів вимити рота мийним засобом і дерти себе губкою, доки не поздираю шкіру.
— Вони боягузи, — сказав містер Геллоран. — І на таких, як вони, завжди чекає розплата. Карма. Знаєш, що це таке?
Я знову похитав головою, і мені навіть трохи закортіло, щоб містер Геллоран пішов.
— Це означає, що ти пожинаєш те, що сам посієш. Якщо ти робиш комусь зло, воно зрештою повертається до тебе і дає копняка під зад. Одного дня той хлопець теж своє отримає. Можеш у цьому не сумніватися.
Він поклав долоню мені на плече й легенько його стиснув. Я вдавано усміхнувся.
— Це твій велосипед?
— Так, сер.
— Зможеш доїхати додому?
Я хотів сказати «так», але, правду кажучи, навіть стояти мені було важко. Містер Геллоран співчутливо всміхнувся.
— Он там стоїть моє авто. Бери свого велосипеда. Я тебе підвезу.
Ми перетнули дорогу і зупинилися біля його автівки. Блакитна «Принцеса»[11]. На стоянці перед продуктовою крамницею не було затінку, і щойно він відчинив дверцята, з салону дмухнуло гарячуще повітря. На щастя, сидіння були оббиті тканиною, а не шкірою, як у татовій автівці, і я принаймні не обпік собі ніг, коли сідав. А от футболка приклеїлася до моєї спітнілої шкіри.
Містер Геллоран умостився на водійському сидінні.
— Фух. Спекотненько, еге ж?
Він опустив вікно. Я вчинив так само. Ми рушили, і до салону влетів легенький вітерець.
Навіть у закритій розпеченій автівці мої ніздрі сповнював нестримний запах мого власного поту, бруду, крові та всього іншого.
«Мама точно мене вб’є», — подумав я. Мені вже ввижалось її обличчя.
«Що, заради Бога, сталося, Едді? Ти з кимось побився? Ти брудний… глянь на своє обличчя. Хто це зробив?»