1986 рік

Літні канікули наближалися до кінця.

— Тільки шість днів, — сумовито зауважив Гладкий Ґев. — І це включно з вихідними, що не береться до уваги, тож насправді тільки чотири дні.

Я поділяв його песимізм, але намагався викинути з голови думки про школу. Шість днів — це таки шість днів, і я хапався за них з кількох причин. Поки що Шон Купер своїх погроз не справдив.

Я бачив його в місті, але щоразу мені вдавалося сховатися до того, як він мене помітить. На його правому оці красувався чималий синець і глибокий поріз. Слід від такого порізу напевне залишився б у нього навіть у дорослому віці — якби Шон дожив до того віку.

Металевий Міккі казав, що його брат уже забув про мене, але я в цьому дуже сумнівався. Уникати його на канікулах — це одне. Місто було досить великим, як кажуть ковбої, для нас обох. Та щойно ми повернемося до школи, уникати його щодня — за обідом, на спортивному майданчику і дорогою додому — буде значно важче.

Окрім того, мене хвилювало й дещо інше. Люди думають, що діти живуть безтурботним життям. Але це зовсім не так. Дитячі турботи більші, тому що ми менші. Я непокоївся через маму. Останнім часом вона була імпульсивна і дратівлива, а розгнівати її стало навіть легше, ніж зазвичай. Тато казав, що то вона так нервується через відкриття нової клініки.

Раніше мама їздила на роботу в Саутгемптон. Але невдовзі мали відкрити нову клініку тут, в Андербері, неподалік спеціалізованої школи прикладних наук. Колись у тій будівлі було щось інше, я вже й не пам’ятаю, що саме. Проте то було щось непримітне, тому й так швидко забулося. Не зосталося навіть таблички з назвою. Мабуть, ви пройшли б повз, навіть не звернувши уваги, що там щось було, якби не люди, котрі юрмилися надворі.

Я котив велосипеда вулицею, вертаючись із крамниці, коли побачив їх. Гурт із п’яти людей. Вони крокували по колу, тримаючи в руках плакати, раз у раз повторюючи якісь гасла. На плакатах було написано: «ОБИРАЙТЕ ЖИТТЯ», «ДОСИТЬ УБИВАТИ ДІТЕЙ» і «ПОМИЛУЙТЕ МАЛЮКІВ».

Кількох я упізнав. Жінку, котра працювала в супермаркеті, і біляву подружку Вальсової Дівчини, яку я бачив на ярмарку. Неймовірно, але того дня Білява Подружка не постраждала. Якась часточка мене — не дуже доброзичлива часточка — вважала, що це несправедливо. Вона була не такою вродливою, як Вальсова Дівчина, і, схоже, далеко не такою приємною. Вона тримала один із плакатів і крокувала позаду іншої знайомої мені людини. Отця Мартіна. Він вигукував найголосніше, тримав розкриту Біблію і щось із неї зачитував.

Я зупинив велосипед і якийсь час спостерігав за ними. Після сутички на вечірці Гладкого Ґева тато мав зі мною невеличку розмову, і я трохи більше дізнався про те, що відбувалося в маминій клініці. А втім, у дванадцять років годі осягнути весь обшир такої теми, як аборти. Я лише знав, що мама допомагала жінкам, котрі не мали змоги піклуватися про своїх дітей. А більшого я знати не хотів.