— Дякую, — кажу я, хоч ми обидва добре знаємо, що я майже нічого не зробив для «облаштування цієї старої місцини».

Я простягаю йому пиво.

— Утримання такого старого будинку, без сумніву, потребує чимало грошей? — зауважує він.

— Та ні, не так уже й багацько.

— Я здивований, що ти його не продав.

— Мабуть, уся річ у сентиментах.

Я відсьорбую трохи вина. Міккі сьорбає пиво. Мовчання затягується на дещицю секунди довше і зі звичайної паузи перетворюється на ніякову тишу.

— Отож, — каже Міккі, — я чув, що ти працюєш учителем.

Я киваю.

— Так, розплачуюся за свої гріхи.

— І як, подобається?

— Здебільшого.

Здебільшого я люблю свій предмет. Мені хочеться, щоб мої учні теж його полюбили. Мені хочеться, щоб вони мали задоволення від уроків і йшли додому бодай з якимись знаннями.

Проте бувають дні, коли я втомлений, з похмілля абощо, і тоді я готовий будь-кому поставити «відмінно», аби вони всі стулили пельки й дали мені спокій.

— Цікаво. — Міккі хитає головою. — Я думав, що ти станеш письменником, як твій батько. Ти завжди добре писав.

— А ти завжди був удатним до вигадок. Підозрюю, що саме тому ти й подався в рекламний бізнес.

Він усміхається, трохи збентежено. Ще одна пауза. Я вдаю, ніби перевіряю, чи готові вже спагеті.

— Нашвидку приготував трохи спагеті «Болоньєзе». Сподіваюся, ти таке їси?

— Так. Чудово. — Він сідає, і я чую, як рипить стілець. — Дякую за твої старання. Зрештою, я залюбки поїв би в пабі.

— Не в «Буйволі», маю надію?