Міккі напружується.

— Я так розумію, ти розповів їм про мій візит.

«Їм» — це, я припускаю, Гоппо і Ґеву.

— Правду кажучи, ні, але Гоппо казав, що бачив тебе в місті, тому…

Він знизує плечима.

— Та я й не збирався від них ховатися.

— То чому попросив мене нікому не казати?

— Я боягуз, — каже Міккі. — Після аварії, після всього, що сталось… Я подумав, що жоден з них не захоче мене бачити.

— Хто знає, — кажу я. — Люди змінюються. То було давним-давно.

Це теж брехня, але звучить краще, ніж коли б я сказав: «Ти маєш рацію. Вони досі ненавидять тебе, особливо Ґев».

— Може, й так. — Міккі перехиляє пляшку з пивом і робить кілька довгих ковтків. Для людини, яка рідко п’є, він дуже переконливо прикидається.

Я витягаю з холодильника ще одну пляшку пива і ставлю перед ним на стіл.

— Веду до того, що всі ми зробили в минулому щось таке, про що тепер шкодуємо.

— Окрім тебе.

Перш ніж я встигаю відповісти, позаду щось булькає. Вода в каструлі зі спагеті перехлюпує через край. Я швидко вимикаю газ.

— Може, тобі допомогти? — питає Міккі.

— Ні, все гаразд.

— Дякую. — Він підіймає пляшку з пивом. — Я б хотів обговорити з тобою одну пропозицію.

Он воно що.

— Справді?