— Облиш його! — крикнув Гладкий Ґев.

Легко йому казати, адже він мав новенького блискучого велосипеда. Мій супроти його скидався на купу брухту.

— Не можу, — задихаючись, гукнув я. — Це подарунок на день народження.

Гладкий Ґев кинувся до мене. Гоппо і Ніккі теж побігли назад. За хвилю до них приєднався й Металевий Міккі. Вони потягли з іншого боку. Я щосили пхнув велосипеда, спиця зігнулась, і колесо нарешті вивільнилося. Гладкий Ґев похитнувся й відступив назад, а мій велосипед гримнувся додолу. Я видерся на драбину і вже перекинув одну ногу через перелаз, коли почув, як хтось смикнув мене за футболку і потягнув назад.

Я ледь не впав, але встиг схопитися за штахетину. Я обернувся. Наді мною нависав Шон. У кулаці він стискав клапоть моєї футболки. Його обличчя посмугували цівочки крові й поту. Він вишкірився, його зуби лиховісно біліли на тлі червоної крові. Непідбите око горіло скаженою люттю.

— Тобі кінець, гівняний вилупку.

Зі страху запанікувавши, я щосили копнув його. Я влучив йому в живіт, від чого він зігнувся і загарчав від болю. Він ледь відпустив мою футболку, а я хутко перекинув другу ногу через перелаз і зіскочив донизу. Я почув, як футболка подерлася, та мені було байдуже. Я вирвався. Інші вже сиділи на велосипедах. Поки я підводився, вони вже натисли на педалі. Я підняв свого велосипеда й побіг, тягнучи його за собою, тоді на ходу заскочив на сидіння і, мов навіжений, узявся крутити педалі. Цього разу я не озирався.

Дитячий майданчик був порожній. Ми сиділи на обертовій каруселі, велосипеди лежали на землі. Адреналін потроху випаровувався, й голова знову запульсувала. Волосся позлипалося від крові.

— Маєш паршивий вигляд, — серйозно промовила Ніккі.

— Дякую.

Її рука була вся роздряпана, а футболка де-не-де брудна. В її рудих кучерях заплуталися галузки і листочки.

— Ти теж, — відказав я.

Вона оглянула себе.

— Чорт. — Вона підвелася. — Тепер тато точно мене вб’є.

— Ти можеш зайти до мене і помитися, — запропонував я.

Вона ще не встигла відповісти, аж тут утрутився Гладкий Ґев.

— Ні, мій дім ближче.

— Мабуть, — мовила Ніккі.

— Але що ми будемо робити потім? — почав скиглити Металевий Міккі. — Цілий день зіпсовано.

Ми невесело перезирнулися. Він мав рацію, хоча мені й кортіло зауважити, що то його дурнуватий брат зіпсував нам усі розваги. Але я нічого не відповів. Натомість щось зринуло в моїй пам’яті, і я сам незчувся, як сказав: