Я мав би відразу спуститися вниз. Якби я так і вчинив, більше нічого б не сталося. Я міг би спокійнісінько піти додому й навіть не згадувати про той візит. Та натомість я повернув до двох інших дверей на поверсі. Обоє були зачинені. Мені закортіло дізнатися, що ж там за ними ховається. Бодай зазирнути. Я взявся за ручку і відчинив ті двері, які були ближче до мене.

То не була спальня. Там узагалі не було меблів. У центрі кімнати стояв мольберт, а картина на ньому була завішена брудною полотниною. Навколо, по всій кімнаті, прихилившись до стін, стояли десятки інших картин. Деякі намальовані крейдою, чи як там називав її містер Геллоран, інші виконані справжньою густою фарбою.

Здебільшого то були портрети двох дівчат. Одна — бліда і світлокоса, дуже схожа на містера Геллорана. Вона була гарненька, але чомусь здавалася засмученою, ніби хтось сказав їй щось таке, чого вона не хотіла знати, а вона чимдуж намагалася себе опанувати.

Іншу дівчину я впізнав одразу. Вальсова Дівчина. На першій картині вона сиділа боком біля вікна, одягнена в білу сукню. Її зображено в профіль, але я точно знав, що то вона, і мала вона вигляд дуже вродливий. Друга картина була трохи іншою. Дівчина сиділа в садку в красивому довгому сарафані й наче трохи повернула голову до художника. Шовковисте каштанове волосся хвилями спадало їй на плечі. Я бачив плавну лінію її підборіддя та одне велике мигдалювате око.

Третя картина показувала ще більше її обличчя чи радше той його бік, який відтяло металевим уламком каруселі. Але тепер воно мало вигляд не такий жахливий, як раніше, бо містер Геллоран пом’якшив її шрами і вони більше скидалися на різнобарвну мозаїку, а волосся наполовину затуляло пошкоджене око. Вальсова Дівчина знову здавалася вродливою, але тепер це була інша врода.

Я глянув на картину, що стояла на мольберті. Я й сам незчувся, як підійшов до неї. Підняв кутик полотнини і саме тієї миті почув, як рипнула підлога.

— Едді! Що ти робиш?

Я різко обернувся. Вдруге за цей день мене скував сором.

— Вибачте. Я лише… Я лише хотів подивитися.

На хвилинку мені здалося, що містер Геллоран зараз сваритиметься на мене, але він осміхнувся.

— Усе добре, Едді. Я мав би зачинити двері.

Я вже розкрив був рота, щоб сказати, що двері були зачинені, аж зненацька зрозумів, що він сам допомагає мені викрутитись.

— Картини дуже гарні, — промовив я.

— Дякую.

— Хто це? — запитав я, вказуючи на портрет білявої дівчини.

— Моя сестра. Дженні.

То он чому вона на нього схожа.

— Вона дуже гарна.

— Так, була. Вона померла. Кілька років тому. Лейкемія.

— Вибачте.